Після жорстокого вчинку багатія життя студентки пішло своїм шляхом, але час розставив усе інакше

Степан Якович допоміг їй підвестися дбайливо, без метушні. Він не тягнув її, не ставив зайвих запитань, не намагався зазирнути в душу. Просто йшов поруч, трохи підтримуючи під лікоть, і неголосно говорив про те, що нинішній листопад зовсім розперезався, що колишні зими були чесніші — зі снігом, морозом і ясними зорями, а не з цією сльотою, що роз’їдає і взуття, і настрій.

Його квартира зустріла Олесю тишею й запахом, який потім назавжди залишиться в її пам’яті. Старі книги, віск на паркеті, каніфоль, сухі трави, ледь вловима кориця. У передпокої висіло велике дзеркало у важкій дерев’яній рамі, і Олеся побачила в ньому себе: розмазана туш, мокрі пасма, що вибилися з-під берета, губи без кровинки й очі, схожі на порожнє випалене поле.

— Проходьте, голубонько. І знімайте це мокре нещастя, — сказав господар, допомагаючи їй звільнитися від пальта. — Зараз принесу плед. Справжня вовна. Така річ здатна вигнати з людини половину бід, якщо вчасно в неї загорнутися.

У вітальні горів торшер із бахромою, відкидаючи на стіни м’які кола світла. Книги займали шафи до стелі, лежали стосами на столі, на підвіконні, навіть на стільці біля вікна. На великому письмовому столі були розкладені креслення, стояли туш, лінійки, металеві інструменти з тонкими гострими кінцями.

Олеся опустилася на диван, оббитий потертою оксамитовою тканиною. Степан Якович повернувся з клітчастим пледом і вкрив її так турботливо, ніби перед ним була не випадкова людина з вулиці, а давно загублена родичка.

— Чайник зараз закипить. У мене є айвове варення, сестра прислала з далекого теплого міста. Для промозглої погоди кращих ліків не вигадаєш.

Він затримав погляд на її обличчі, але не став розпитувати одразу. Лише тихо додав:

— Ви плакали. Перепрошую, я ще не спитав, як вас звати.

— Олеся.

— Так от, Олесю, у вашому віці будь-яка біда здається останньою сторінкою. Ніби п’єса закінчена, світло згасло, глядачі розійшлися. Але життя влаштоване інакше. Це не одна вистава, а цілий сезон. Один вечір може провалитися, та завтра все одно піднімуть завісу.

Він пішов на кухню, і невдовзі звідти долинув свист чайника — простий домашній звук, такий теплий і певний, що він на мить заглушив дощ за вікнами. Олеся сиділа, вдихаючи запах вовни, й відчувала, як усередині починає відтавати щось смертельно змерзле. Це було боляче, як буває боляче, коли закляклі руки підставляють під гарячу воду.

Вона подивилася на свою сумку. Гроші лежали там, важкі й брудні. Ціна приниження. Ціна світу, що зруйнувався за кілька хвилин.

Їй було страшно довірятися незнайомцеві, але ще страшніше було продовжувати мовчати. Мовчання вже стало схожим на ту саму пачку грошей: важке, чуже, принизливе. Олеся відчула, що якщо зараз не вимовить усе вголос, то вчорашні слова Мирона почнуть жити в ній як вирок.

І раптом Олеся зрозуміла, що хоче розповісти все цьому чоловікові, якого знає менше пів години. Не заради жалю. Не заради поради. Просто щоб правда перестала душити її зсередини…