Подаровані нами квартира й машина зникли разом із довірою до її чоловіка, і після цього я ухвалив одне рішення

Олег звернув на тиху вулицю й зупинився біля узбіччя. Коли він обернувся, Марина мимоволі зіщулилася, ніби чекала докору. Не удару, а знайомого батьківського «я ж попереджав», яке в її стані могло ранити не менше.

— Давно ви на вулиці?

— Два тижні. Ночували під мостом. Соціальна працівниця Оксана Білик показала місце, де було відносно безпечно.

Чотирнадцять ночей просто неба. Чотирнадцять днів із простягнутою рукою в літню спеку. Олег повторив ці слова подумки й відчув, як піднімається важка, холодна лють. У ній змішалися ненависть до тих, хто довів Марину до такого стану, і болісне відчуття провини: донька була зовсім поруч, а він не знав, де вона спить і чим годує дитину. Хотілося негайно їхати до Левченків, але один погляд на змучене обличчя Марини змусив його стриматися.

— Я боялася прийти до тебе, — вела далі Марина. — Вадим казав, що за мною стежать і що в нього всюди знайомі.

Олег накрив долонею її тонке зап’ястя. Під шкірою виразно проступали кістки.

— Не плач. Тепер ти не сама. Я розберуся і з твоїм чоловіком, і з його матір’ю.

Потрібний номер він пам’ятав напам’ять. Цей контакт зберігся ще з давніх часів і ніколи не з’являвся в телефонній книжці. Після третього гудка почувся сонний голос.

— Степане Андрійовичу, це Кравченко. Потрібен тихий номер у дальньому крилі, подалі від інших. І без зайвих запитань.

Співрозмовник коротко хмикнув.

— Для тебе хоч найкращий номер у всьому мотелі, Олеже. Коли чекати?

— Хвилин за сорок.

Придорожній мотель виглядав так, ніби давно перестав помічати плин часу. Над верандою висіла вицвіла вивіска, біля входу стояли пластикові стільці, а з маленького кафе тягнуло смаженою цибулею й бензином. Степан Андрійович Мельник зустрів їх особисто — кремезний сімдесятирічний чоловік із хитрим примруженням і міцним рукостисканням.

Він простягнув ключ із важким дерев’яним брелоком.

— Номер двадцять сім. Вікна виходять у двір, сусіди туди рідко заходять. Якщо знадобиться їжа чи ще щось, скажеш мені.

— Запам’ятай: ми сюди не приїжджали, — тихо попередив Олег. — Ти нікого з нас не бачив.

Степан приклав долоню до грудей і з удаваною серйозністю прикрив очі.

— Мовчатиму, як камінь. Хіба ти мене не знаєш?

Олег уже попрямував до дверей, але господар мотелю вхопив його за рукав. В очах старого з’явився знайомий блиск — вірна ознака того, що зараз почнеться довга історія.

— До речі, щось схоже було зі мною ще наприкінці вісімдесятих. Я тоді теж переховував одну людину від інших. Він приїхав серед ночі, весь у…

— Степане!

— Я ж імен не називаю, — образився той. — Кажу тільки, що сталося. Це зовсім інше.

Позаду ледь помітно всміхнулася Марина. Вперше за два тижні кутики її губ здригнулися не від страху. Олег помітив цю слабку усмішку й вирішив, що заради неї можна витерпіти навіть нескінченні спогади Степана.

Кімната була маленька, зате чиста: два ліжка, тумбочка, стара лампа й пожовклий тюль на вікні. За стіною ледь чутно гудів кондиціонер, заглушаючи звуки з парковки. Олег замкнув обидва замки, перевірив защіпку, щільно затягнув штори й лише після цього посадив доньку на ліжко. Марина все ще позирала на двері, ніби чекала, що за ними ось-ось з’явиться Вадим.

— А тепер розкажи все від самого початку…