Самотній хлопчик зустрів у лісі лева, і ця зустріч стала початком незвичайної історії

Під час сімейної вилазки на природу Микита й сам не зрозумів, як опинився далеко від стоянки. Спочатку все виглядало невинно: серед високої трави майнула невелика дика пташка. Вона злетіла, сховалася за кущами, потім з’явилася знову — ніби навмисне дражнила його, підштовхуючи зробити ще крок, потім іще один.

Микита озирнувся на табір лише раз. Йому здавалося, що намети зовсім поруч, за спиною. Варто повернутися — і він знову почує голоси дорослих, сміх, брязкіт посуду, звичний шум людей, що відпочивають. Тому він дозволив собі пройти ще трохи. Усього лиш трішки. Просто подивитися, куди полетіла пташка.

Цікавість виявилася хитрішою за обережність. Хлопчик продирався між колючими кущами, відводив руками гілки, переступав через сухе коріння і все далі відходив від місця, де на нього чекали батьки. Спершу йому це навіть подобалося: у цьому було щось від справжньої пригоди. Він уже уявляв, як повернеться й розповість, що сам знайшов у заростях щось незвичайне і анітрохи не злякався.

Та поступово звичні звуки зникли. Не одразу, а ніби хтось по одному прибирав їх зі світу: спершу перестав долинати сміх, потім зникли голоси, далі розчинився металевий брязкіт посуду. Залишилися тільки трава, спека і шерехи, джерела яких Микита не міг визначити.

Він зупинився не тому, що хотів повернутися, а тому, що раптом відчув: довкола все стало чужим.

Хлопчик підвів голову, повільно повернувся на місці — і холодна тривога ковзнула спиною. Нічого знайомого не було. Кущі, крізь які він щойно пролазив, здавалися однаковими. Дерева стояли нерівною щільною стіною. Суха трава чіплялася за шорти й ноги. Повітря ніби застигло, густе від спеки й пилу.

Микита різко розвернувся, намагаючись зрозуміти, з якого боку прийшов. Але кожен бік виглядав однаково. Ні наметів, ні людей, ні стежки.

Стоянка наче зникла…