Поранений вовк три дні не відходив від замерзлого озера, і люди невдовзі зрозуміли: він когось чекав

Роботи тривали доти, доки місце не стало безпечним і обладнання не почали згортати. Сніг навколо був витоптаний, лід порізаний слідами, повітря дзвеніло від холоду й утоми. На людях лежала та особлива втома, що приходить після довгого напруження й не відпускає одразу. Вовк усе ще був на пагорбі. Він не йшов навіть тоді, коли навколо стало надто багато людей, шуму й техніки. Інколи він опускав голову, ніби останні сили виходили з тіла, та знову піднімав погляд, коли дівчину готували до відправлення.

Дарину вивозили вертольотом. Коли гвинти підняли сніг, берег зник у білій круговерті. Люди прикривали обличчя, техніка стала розпливчастою, а вовк не відступив із місця. Він не злякався шуму й не кинувся в ліс. Лише притис вуха й дивився туди, де дівчину переносили до вертольота.

Коли вертоліт піднявся над озером, звір провів його поглядом. Кілька секунд він не рухався, потім повернув голову до людей на березі. У цьому погляді не було ні загрози, ні страху. Радше він ніби перевіряв, чи все зроблено, чи врятовано ту, заради кого він тримався біля ополонки, чи можна нарешті піти. Лише після цього вовк повільно зрушив із місця, зробив кілька важких кроків, іще раз глянув у бік неба й повернув до лісу. Ніхто не спробував його затримати. Люди мовчки дивилися, як поранений хижак зникає між деревами, розчиняючись у сніжній тіні лісу й лишаючи по собі ланцюжок нерівних слідів, ніби тільки тепер дозволив собі залишити озеро позаду…