Поїздка, яку чоловік намагався приховати, стала початком його несподіваного викриття

Оксана назвала готель і пояснила, що там зупиниться її чоловік. Не сам. Їй потрібні були фотографії — чіткі, недвозначні, такі, щоб жоден адвокат не назвав їх випадковістю.

— Зрозумів, — сказав Мирон уже без жартів. — Треба зняти їх разом. Що виразніше, то краще?

— Саме так. І надіслати мені на пошту одразу, щойно буде матеріал.

— Це вже не дружнє прохання, Оксано. За таке беруть гонорар.

— Отримаєш, — спокійно відповіла вона.

Коли розмова закінчилася, Оксана поклала телефон на стіл і вперше за ранок дозволила собі видихнути. Усе складалося. Їй залишалося тільки чекати.

Чекати довелося недовго. Через два дні на електронну пошту надійшов лист від Мирона. Оксана відкрила вкладення і кілька секунд не рухалася. На знімках Богдан цілував Ларису біля пальм, тримав її за талію, сидів із нею в барі, сміявся, нахиляючись до її обличчя. На інших кадрах вони виглядали настільки близькими й розслабленими, що будь-які пояснення заздалегідь втрачали сенс.

Оксана гортала фотографії одну за одною. Їй було боляче, хоча вона знала, що побачить саме це. Але біль уже не ламав її, а лише робив твердішою. У цих знімках було все: брехня, самовпевненість, зрада і його майбутня поразка.

Вона переслала матеріали Арсенові й написала лише кілька слів: «Цього достатньо?»

Відповідь надійшла майже відразу.

«Більш ніж. Із такими доказами він не викрутиться. За умовами договору після розлучення фірма, активи, дім і машина переходять до тебе. Подавай заяву. Я займуся рештою і постараюся провести справу швидко»…