Мама сказала, що вже місяць сидить із дитиною, хоча моя донька в цей час була поруч зі мною

Того вечора не було нічого, що могло б попередити мене про біду. Середа тяглася втомлено й буденно: на плиті холола чашка чаю, у кімнаті пахло дитячим кремом і свіжовипраною білизною, а десятимісячна Міла нарешті заснула у своєму ліжечку, обійнявши м’якого зайця за одне вухо.

Я вимкнула світло в коридорі, пройшла на кухню й сіла так, ніби з мене разом витягли з хребта металевий стрижень. Уперше за весь день у квартирі стало тихо. Ні робочих дзвінків, ні плачу, ні стуку пральної машини, ні чужих вимог — лише приглушене дихання дитини за стіною та рідкісне потріскування батареї.

Телефон задзвонив несподівано різко. На екрані висвітилося: «Мама».

Я одразу глянула на час. Майже одинадцята. Галина Петрівна не телефонувала так пізно без причини. Вона могла написати зранку, могла передзвонити вдень, могла за старою звичкою надіслати голосове з нагадуванням купити сир для Міли, але нічний дзвінок від неї означав лише одне: щось сталося.

— Мам? — я підняла слухавку, уже відчуваючи, як усередині стискається холодний клубок. — Що в тебе?

На тому кінці спершу було чути лише дихання. Збите, мокре, ніби людина довго плакала й досі не могла зупинитися. Потім мама вимовила моє ім’я так, що в мене похололи пальці.

— Оксано… ти коли дитину забереш?

Я не відразу збагнула зміст фрази. Навіть перепитала майже машинально:

— Яку дитину?

— Мілу, — схлипнула вона. — Кого ж іще? Я сиджу з нею вже місяць. Місяць, Оксаночко. Я більше не справляюся. Чому ти не приїжджаєш?

Я повільно підвелася зі стільця. Кухня раптом стала чужою: надто яскрава лампа над столом, надто гучний холодильник, надто близько стіни. За сусідніми дверима спала моя донька. Я сама вклала її двадцять хвилин тому, сама поправила ковдру, сама стояла над ліжечком, доки вона не перестала крутитися.

— Мамо, Міла вдома, — сказала я обережно. — Ти щось переплутала. Вона в мене. Я тобі її не залишала.

— Не кажи так, — мамин голос затремтів іще дужче. — Не треба робити вигляд, ніби я зовсім нічого не розумію. Ти привезла її до мене й сказала, що на роботі завал. Сказала, що це ненадовго. А потім зникла.

У горлі пересохло. Я пішла в дитячу майже бігом, розчахнула двері й увімкнула нічник. Міла лежала на боці, притуливши щоку до простирадла. Рідна, тепла, справжня. Я торкнулася її чола, потім плеча, ніби мені треба було переконатися не очима, а руками.

— Мамо, — прошепотіла я в слухавку, — послухай мене. Моя донька зараз переді мною. Вона спить у своєму ліжечку.

На лінії зависла така тиша, що я почула, як у кімнаті зашурхотіла ковдра. Потім мама заговорила зовсім інакше — тихо, зі справжнім жахом.

— Тоді хто лежить у мене нагорі…