Софія думала, що діти у свекра на дачі, поки не почула їхні голоси за дверима покинутої квартири…

Оксана довго стояла біля вікна, хоча у дворі вже майже нічого не відбувалося. Старенький позашляховик, на якому Мирон Савелійович повіз дітей, давно звернув за ріг між двома будинками, фари блиснули в сутінках і зникли. У під’їзді стихли кроки, за стінами в сусідів приглушено запрацювали телевізори, десь нагорі ляснула кватирка. Квартира стала незвично просторою, ніби з неї винесли не тільки дитячі голоси, а й саме повітря.

У такі рідкісні вечори інші, мабуть, раділи б свободі. Можна було лягти раніше півночі. Можна було відкрити книжку й не закривати її кожні п’ять хвилин, щоб перевірити домашнє завдання, налити води, знайти загублену шкарпетку, розсудити суперечку про те, хто першим узяв олівець. Можна було прийняти ванну без стукоту у двері й без запитання: «Мамо, а ти скоро?»

Оксана навіть спробувала подумати про це як про подарунок. Діти в діда, вона сама, завтра зміна, але сьогодні ще є кілька годин тиші. Тільки тиша виявилася не відпочинком, а порожнечею.

Ніч минула неспокійно. Вона прокидалася від кожного шереху в під’їзді, від далекого гуркоту ліфта, від вітру, який чіпляв голі гілки за скло. Кілька разів їй здавалося, що в дитячій хтось шепочеться, хоча дитяча була порожня. Під ранок вона здалася, підвелася, зварила міцну каву й почала збиратися на роботу раніше, ніж зазвичай.

Вона рухалася квартирою тихо, ніби боялася розбудити не дітей, яких тут не було, а саму тривогу. На кухні довго не могла знайти цукор, хоча банка стояла на звичному місці. У ванній машинально підняла з підлоги Лесину гумку для волосся й поклала її на край полички, як робила щоранку. Потім упіймала себе на цьому русі й затримала руку. У дитячій на стільці висіла Назарова толстовка, спинка ліжка була завалена книжками, а біля вікна лежав Лесин плюшевий заєць, якого донька давно вважала «для маленьких», але все одно брала до рук, коли втомлювалася.

Оксана постояла на порозі дитячої, не вмикаючи світла. Їй здавалося, що якщо зробити крок усередину, порожнеча стане зовсім помітною. Так буває в палатах після виписки важкого пацієнта: ліжко вже застелене, обладнання вимкнене, крапельниця знята, а повітря ще зберігає напругу боротьби. Дім теж зберігав дітей. У кожному предметі, у кожному сліді, у кожній забутій дрібниці.

Вона допила каву стоячи. Гіркота обпекла язик, але бадьорості не принесла. Перед виходом Оксана ще раз перевірила телефон: від Мирона Савелійовича не було ні пропущених дзвінків, ні повідомлень. Це мало б заспокоїти. Якби щось сталося, він би подзвонив. Якби діти прокинулися вночі, він би написав. Якби Леся закапризувала, якби Назар забув зарядку, якби в будинку за містом щось зламалося — дід повідомив би. Саме так міркував розум. Але десь нижче розуму жила тонка, наполеглива тривога, яка не мала доказів, а тому особливо дратувала.

У під’їзді пахло мокрою штукатуркою. Оксана спускалася повільно, тримаючись за поручні, і думала, що втома іноді починається ще до зміни. Не в тілі, а в голові. Перед дверима під’їзду вона на секунду зупинилася, подивилася на сірий ранок і змусила себе переключитися. Лікарня не терпить розсіяності. Там не можна думати про те, що діти далеко, якщо перед тобою людина після операції, якщо потрібно перевірити дозування, якщо молодша медсестра чекає твого рішення. Там ти не мати, не колишня дружина, не жінка, яка всю ніч слухала порожню квартиру. Там ти старша медсестра, і від тебе потрібна точність.

Зміна вимотала її до сухого дзвону в скронях. Спочатку екстрена операція, потім ще одна, потім суперечка з хірургом, якого Оксана поважала, але сьогодні не могла погодитися з його призначенням. Дозування післяопераційного знеболення здавалося їй завеликим, вона наполягла на перегляді, і суперечка вийшла не гучною, але гострою. Потім був літній пацієнт, наляканий до тремтіння, і молода медсестра Віра, яка сховалася в сестринській і заплакала після того, як родичі хворого зірвалися на неї через чергу.

Оксана знайшла її біля вікна. Дівчина сиділа на табуреті, стискала склянку з водою й намагалася вдавати, що просто втомилася.

— Вірочко, — м’яко сказала Оксана, зачиняючи за собою двері. — Ти не повинна забирати собі чужу тривогу. Рідні кричать не тому, що ти винна. Вони кричать, бо їм страшно. Це неприємно, але це різні речі.

Віра підняла почервонілі очі.

— А у вас як виходить? Ви ніби взагалі не ламаєтеся.

Оксана трохи всміхнулася, без веселощів.

— Ламаюся. Тільки не тут….