Приїхавши до пам’ятника покійної дружини, чоловік помітив двох бідних близнючок. Причина їхнього приходу відкрила йому очі на таємне життя його дружини

— Матусю, ми тебе чекаємо. Дуже чекаємо.

У Миколи потемніло в очах. Він завмер, не в силі одразу вдихнути. Лідія не народжувала. Ніколи. Це було неможливо. І все ж ці діти стояли біля її могили й називали її мамою.

Він змусив себе підійти ближче.

— Дівчатка… — голос пролунав хрипко й чужо. — Кого ви кличете мамою?

Старша підвела голову. Її темні очі були важкі, насторожені, як небо перед зимовою бурею.

— Тітку Ліду, — прошепотіла вона. — Вона наша мама.

Пальці Миколи затремтіли так сильно, що стебла лілій зашурхотіли в його руках. Він повільно опустився перед дівчатками на одне коліно, не помічаючи ні холоду, ні багна.

— Ви її знали? Звідки ви прийшли? Що вона вам казала?

Молодша, зовсім тоненька, з гострими плечима й наляканим личком, схлипнула.

— Мама сказала, якщо ми загубимося, треба прийти сюди. Вона почує.

Микола простягнув до них руку, але старша різко відсахнулася.

— Асю, біжімо!

Дівчатка зірвалися з місця й майже відразу зникли в густому тумані, наче їх поглинула біляста пелена. Микола встиг лише крикнути навздогін:

— Зачекайте! Хто ви?

Відповіддю став лише вітер, що пройшовся верхівками старих сосен.

На землі залишився маленький букетик польових квітів. Вони вже зів’яли, пелюстки потемніли від сирості. Микола підняв одну квітку. Вона була мокра, крижана, майже невагома. Біла пелюстка прилипла до його рукавички, як уривок чужого, давно прихованого спогаду.

— Лідо, — прошепотів він у порожнечу, — що ти від мене приховала?