Рівно через рік після загибелі доньки батько отримав повідомлення з її номера: «Тату, допоможи»

Заміський корпус «Рівноваги» більше нагадував дорогий клуб, ніж лікувальний заклад. Світлий триповерховий фасад, панорамні вікна, рівні газони й доріжки з акуратної бруківки створювали враження спокою. Справжнє призначення будівлі виказували лише високий паркан, датчики поверх нього й камери, що перекривали кожен кут.

Я поставив свій потертий позашляховик між двома блискучими автомобілями й кілька хвилин просидів за кермом. Десь за бездоганними стінами була Леся. Від самої думки, що весь минулий рік вона могла лежати тут під дією препаратів, пальці почали тремтіти.

Я вирівняв дихання: повільний вдих, пауза, такий самий видих. На службі цей простий ритм допомагав не дати страху перехопити керування тілом. Тепер він утримував мене від того, щоб забути план і рвонути до перших зачинених дверей.

У папці під пахвою лежали старі страхові папери й непотрібні квитанції Лесі. Кремезний охоронець біля входу ввічливо, але твердо зажадав перепустку. Його погляд швидко ковзнув по моїх руках, кишенях і взуттю.

— Я до головного лікаря, — сказав я з розгубленою усмішкою літнього родича. — Роман Ігорович мій зять. Був неподалік і вирішив завезти документи покійної доньки.

Після розмови з приймальнею мене все ж впустили. У холі лежав білий камінь, із прихованих динаміків лунала тиха класична музика, а повітря пахло лавандою й дорогим антисептиком. Розкіш мала вселяти довіру й приховувати те, заради чого на кожних дверях стояли електронні замки.

Мене провели до адміністративного крила на другому поверсі. Дорогою я рахував камери, відзначав пости й запам’ятовував повороти. Поруч із дверима закритих секцій висіли панелі доступу, а в кінці кожного коридору стояло по охоронцю.

Кабінет Романа містився за важкими дубовими дверима. Зять вийшов назустріч у білосніжному халаті й окулярах із тонкою оправою. На обличчі він зобразив здивування, але тривога в очах з’явилася раніше за усмішку.

— Остапе Григоровичу, от уже не чекав. Проходьте.

Кабінет був величезний: панорамне вікно, шкіряний диван, масивний стіл, дипломи в дорогих рамах. За картиною на стіні проступав контур вбудованого сейфа. На столі стояв ноутбук, який Роман закрив одразу після моєї появи.

Я пояснив, що розбирав речі Лесі й приніс усе, що могло знадобитися для закриття рахунків. Говорив повільно, трохи сутулився й час від часу збивався, зображаючи людину, якій потрібен бодай привід побачити родича. Роман перегорнув папери, переконався в їхній непотрібності й помітно розслабився.

— Передам бухгалтерії, — сказав він. — А ви як почуваєтеся? Після нічної розмови я непокоївся. Вам не можна зациклюватися на фантазіях про телефон.

Я подався вперед, поклавши долоні на коліна. Добродушна усмішка зникла.

— Дивна річ — фантазія. Іноді вона змушує згадати, як донька скаржилася на таблетки й просила не дозволяти чоловікові розпоряджатися її будівлею. Я думаю звернутися до слідства й попросити повторно перевірити обставини смерті. Не заради звинувачень, а щоб совість перестала мучити.

Музика з коридору раптом стала виразною. Роман завмер, потім зняв окуляри й акуратно поклав їх перед собою. Оксамит у його голосі зник.

— Ви приїхали до мене з погрозами?

— Я приїхав по відповіді.

Жовнак на його щоці сіпнувся. Він нахилився через стіл і вперше заговорив без професійної маски.

— Ви літня людина, яка не впоралася з утратою. Якщо почнете писати безладні заяви, я дам медичний висновок про ваш стан. Вас можуть визнати нездатним відповідати за власні вчинки й помістити на лікування. Повертайтеся в майстерню, крутіть свої гайки й не втручайтеся в те, чого не розумієте.

У цих словах не було жодного прямого зізнання, але прозвучала впевненість господаря, здатного замкнути будь-яку незручну людину. Я дозволив колінам затремтіти, опустив голову й тихо перепросив. Роман побачив не відступ, а свою перевагу — саме це мені й було потрібно.

Він знову став доброзичливим лікарем, пообіцяв виписати сильне заспокійливе й порадив зайти до аптечного пункту на першому поверсі. Я подякував йому й пошаркав до дверей. Лише опинившись у коридорі, випростав спину.

У кишені весь цей час працював маленький диктофон. Він записав погрозу закрити мене в сусідній палаті, зневагу й раптову зміну інтонації. Для суду запису було замало, але тепер я не сумнівався: Леся перебувала саме тут, а Роман боявся будь-якого інтересу до її смерті.

Спускаючись, я ще раз відзначив розташування камер і замків. Просто з холу до закритого крила вели двері без ручки, доступні лише за карткою. Біля сходів чергувала охорона, а вікна першого поверху не відчинялися.

Я вийшов надвір тим самим стомленим старим, яким увійшов. Роман напевно спостерігав за мною через камери й вважав розмову виграною. Нехай поки вірить у цю перемогу, бо самовпевнена людина помічає небезпеку лише тоді, коли вона вже опиняється поруч…