Усе село дивувалося дивному даху старенької, аж поки перші морози не показали, навіщо їй були потрібні гострі кілки

Уже кілька тижнів будинок Лариси Андріївни Коваленко не давав спокою всьому гірському селищу. Господиня, якій було п’ятдесят вісім років, по одній підіймала на дах ретельно обстругані дерев’яні жердини, загострювала їх і закріплювала під різними кутами. Здалеку здавалося, ніби старий будинок виставив назовні десятки дерев’яних голок і приготувався зустріти невидимого ворога. У вогкий листопадовий ранок, коли мерзла земля хрумтіла під ногами, а подих білів у повітрі, біля хвіртки з’явилася Галина Степанівна. Сусідки прожили поруч понад двадцять років, однак тепер обличчя гості виражало не дружню турботу, а ледь стримуване обурення.

Лариса відчинила двері не відразу. За рішучим стуком вона зрозуміла, що розмова знову піде про дах.

— Ларо, ти нарешті поясниш, що це влаштувала? — замість привітання зажадала Галина Степанівна й указала на стирчачі жердини. — Катя вже тиждень не приносить тобі пошту. Боïться проходити під стіною: раптом одна з них звалиться їй на голову. Твої листи так і лежать у відділенні.

Холодний порив смикнув шаль на плечах господині. Лариса щільніше запахнула куртку й спокійно запропонувала сусідці зайти, зігрітися чаєм із ягідним варенням. Та лише відмахнулася.

— Не по чай я прийшла. Люди вже чого тільки не говорять. Одні вирішили, що після смерті Павла ти не оговталася, інші й узагалі вважають тебе божевільною. Хіба при здоровому глузді людина перетворить власний дах на частокіл?

Ім’я покійного чоловіка озвалося звичним болем. Павла не стало два роки тому. Після нього залишився будинок, який подружжя зводило вдвох, коли були молодими й вірили, що сімейне щастя можна скласти так само надійно, як стіни: колода до колоди, вінець до вінця. Лариса зчепила пальці, не дозволяючи тремтінню видати її.

— Колоди залишаться, — промовила вона. — Дім мій, ділянка теж моя.

— Поки місцева адміністрація не вирішила інакше. За самовільну конструкцію тобі випишуть такий штраф, що мало не здасться. Моя Юля тепер робить великий гак, аби не йти повз твій двір. Каже, тут стало моторошно.

Ще недавно Ларису Андріївну поважали всі довкола. Павла вважали неперевершеним теслею, а вона допомагала при храмі, влаштовувала благодійні ярмарки й пекла пироги до спільних свят. Тепер багаторічну добру славу перекреслило одне слово — «божевільна».

— Я не втратила розуму й чаклунством не займаюся.

— Тоді скажи, навіщо все це? Одні думають, що ти від нечистої сили відгороджуєшся, інші говорять про якийсь новий ремонт, треті вже вигадали таємне товариство.

Лариса глянула на покрівлю. На тлі низьких хмар гострі вершечки здавалися особливо суворими. Кожну жердину вона вибирала сама, кожен зріз перевіряла за власними вимірами, а відстані між опорами міряла не один раз. Тут не було ні випадковості, ні примхи.

— Це захист.

— Від чого?

— Від того, що скоро прийде.

Галина Степанівна відступила, ніби почула остаточне підтвердження своїм підозрам. Порадивши сусідці звернутися до лікаря в найближчому великому місті, вона пішла. Лариса замкнула двері, прихилилася до них спиною й довго не рухалася. За вікном дві жінки біля криниці жваво перемовлялися й раз у раз поглядали на її дах. У маленькому селищі чутки завжди обганяли вітер.

На кухні вона поставила на плиту емальований чайник зі сколом біля носика. Павло багато разів обіцяв замінити його, але не встиг. На масивній стільниці й досі виднівся круг від його улюбленої чашки, а поруч тяглися подряпини від ножа, яким він щоранку нарізав хліб. Майже три десятиліття спільного життя залишили сліди на кожній речі. Телефонний дзвінок пролунав так різко, що Лариса здригнулася. У слухавці почувся стривожений голос доньки.

За останні тижні дах забрав у Лариси майже всі сили. Вона сама відбирала суху деревину, підіймала заготовки, знову й знову перевіряла відстані й закріплювала кожну деталь так, як вони з Павлом колись обговорювали. Пальці боліли, плечі нили, увечері важко було розігнути спину. Але зупинитися вона не могла. Варто було заплющити очі, як з’являвся той самий рев і виразна картина будинку, здатного встояти лише за точного розташування гострих опор. Саме тому ні глузування, ні самотність не змушували її відмовитися від роботи. Вона боялася не сусідських пересудів — страшніше було запізнитися.

— Мамо, нам треба серйозно поговорити…