Він не помітив підміни: як сестра-близнючка провчила чоловіка, який кривдив її сестру

— Тоді будемо думати. Але не зараз. Зараз у мене є справи важливіші.

Вона мала рацію. Через два місяці народився Михайлик — здоровий хлопчик, 3600, крикливий і рум’яний. Я приїхала в пологовий будинок з величезним букетом і плюшевим ведмедем. Аліна лежала на ліжку, бліда від утоми, але сяюча. Поруч стояв Денис, він не відходив від неї ні на крок.

— Дивись, — сказала вона, показуючи мені згорток у руках. — Дивись, який красень.

Я взяла племінника на руки. Він був крихітний, теплий, пахнув молоком і чимось невловимим, немовлячим. Розплющив очі — темно-сині, як у всіх новонароджених, — і подивився на мене серйозно, ніби вивчаючи.

— Привіт, Михайлику, — прошепотіла я. — Я твоя тітка Маша. Будемо плутати родичів.

Аліна засміялася — вперше за довгий час я чула її справжній сміх. Не натягнутий, не ввічливий. Справжній.

Хрестини влаштували через місяць. Маленька церква на околиці, старенький батюшка, який хрестив ще наших батьків. Михайлик поводився напрочуд спокійно: не плакав, не вередував. Тільки дивився навколо своїми вже посвітлілими очима.

Після хрестин зібралися у Аліни та Дениса: вони на той час купили квартиру, трикімнатну, в хорошому районі. Не розкішну, але затишну. Справжній дім.

— За Михайлика, — підняв тост Денис. — За мого сина. І за його хрещену, без якої нічого цього не було б.

Усі подивилися на мене. Я зніяковіла — ніколи не любила бути в центрі уваги.

— Це перебільшення, — сказала я.

— Ні, — Аліна похитала головою. — Це правда. І всі тут це знають.

Увечері, коли гості розійшлися, ми з Аліною сиділи на балконі. Денис укладав Михайлика спати, і з дитячої доносилася тиха колискова.

— Знаєш, — сказала вона, — я іноді дивлюся на це життя, на Дениса, на Михайлика, на цю квартиру, і не вірю, що це моє. Що це правда.

— Це правда.

— Пам’ятаю, як сиділа в тому будинку і думала: ось так і помру. Одна, нікому не потрібна, забита. А потім… — Вона повернулася до мене. — Потім ти помінялася зі мною місцями. Пішла туди, в це пекло. Заради мене.

— Аліно…

— Ні, дай скажу. Я ніколи не зможу віддячити тобі. Ніколи. Але я хочу, щоб ти знала: кожен день, кожну хвилину мого нового життя я пам’ятаю, кому нею зобов’язана.

Я взяла її за руку.

— Ти нічим мені не зобов’язана. Ми сестри. Це не борг, це просто те, що є.

— Все одно. — Вона стиснула мою руку. — Дякую.

Ми сиділи мовчки, дивлячись на вечірнє місто. Вогні у вікнах, шум машин, чийсь далекий сміх. Звичайне життя. Те саме, яке Аліна втратила вісім років тому і яке нарешті знайшла знову.

— Машо, — сказала вона раптом, — а ти? Ти ж теж заслуговуєш на щастя. Коли вже знайдеш кого-небудь?

Я усміхнулася.

— Встигну. Мені й так непогано.

— Непогано — це не те саме, що добре.

— Знаю. Але поки… поки мені вистачає. У мене є ти, є Михайлик. Є робота, дім, кіт. Це більше, ніж у багатьох.

Вона подивилася на мене з сумнівом, але сперечатися не стала. А я думала про інше. Про листи, які Ігор пише з колонії. Про його погрози. Про те, що через десять років — а може, і раніше, якщо потрапить під амністію, — він вийде. І згадає. І прийде. Але це буде потім. А зараз — теплий вечір, сміх сестри, сопіння племінника з дитячої. Зараз — життя. І я збиралася прожити його так, щоб не було соромно.

Минуло ще три роки. Михайлик ріс, перетворюючись із немовляти на смішного карапуза. Потім — у серйозного хлопчиська з вічними питаннями. Чому небо синє? Куди йде сонце?

— А тітка Маша — це мамина копія!

Останнє питання розсмішило нас обох.

— Не копія, — пояснила Аліна. — Сестра-близнючка. Ми народилися разом, в один день.

— Як двійнята з садка?

— Так, як вони.

Михайлик подивився на мене, потім на маму. Насупився.

— Але ви ж різні. У тітки Маші ось тут родимка, — він ткнув пальцем мені в щоку, — а у тебе немає.

Ми перезирнулися з Аліною. Дійсно, з віком ми ставали все більш помітними. Я носила коротку стрижку, вона відростила волосся. У мене з’явилися зморшки біля очей від роботи, від утоми. У неї — ямочки на щоках, які з’являлися, коли вона усміхалася. А усміхалася вона тепер часто.

— Ти правий, Михайлику, — сказала я. — Ми різні. Але все одно — одне ціле.

Він задумався над цим, як вміють замислюватися тільки діти — глибоко і серйозно. Потім кивнув, ніби прийняв якесь важливе рішення, і втік гратися.

Того року я нарешті познайомилася з людиною. Його звали Андрій — хірург із сусідньої лікарні, вдівець із дорослою донькою. Ми зустрілися на конференції, розговорилися, обмінялися телефонами. Перше побачення було ніяковим — я розучилася ходити на побачення. Друге — вже краще. На третьому він взяв мене за руку, і я не відсмикнула.

— У тебе хтось з’явився, — заявила Аліна при зустрічі. — Не віднекуйся, бачу по очах.

— Можливо.

— Як його звати?