Візит до банку: що показав баланс старої картки, яку жінка вважала порожньою

Тон був таким, що Ірина навіть не стала сперечатися. Вона взяла конверт, але вже за кілька днів він опинився далеко на полиці шафи, там, де лежали старі светри, які шкода викидати, але ніхто давно не носить. Життя закрутилося: робота, клопоти, швидке весілля, переїзди. Картка забулася, як забуваються дрібні речі, які вважаєш непотрібними.

А потім усе пішло іншим шляхом. Батько помер восени. Тихо, без довгих прощань, ніби просто втомився.

Мати не витримала самотності і пішла за ним через два роки. Ірині залишилась їхня квартира, але жити там з Олексієм вони навіть не пробували.

— Старий фонд, — відмахувався він, оглядаючи стіни так, ніби вони були вкриті іржею. — Центр престижний, але будинок аварійний, сусіди без кінця сваряться. Давай продамо. Візьмемо менше, але новіше. І кредит оформимо, і буде нормальна квартира.

Ірина тоді не хотіла ні з ким сперечатись. Вона переживала за матір, працювала майже без вихідних, тому дозволила собі розслабитися і довіритися чоловікові.

Олексій з головою пірнув у процес. Банки, нотаріуси, якісь зустрічі. Лише підсовував їй папери.

— Тут підпиши, тут я сам усе владнаю.

Вона ставила підписи, не вдумуючись. Так вони й опинилися в невеликій двокімнатній квартирі на околиці, тій самій, де пахло смаженою картоплею, тютюном і відчуттям вічної втоми.

Ірина не питала, на кого оформлено житло. Не тому, що їй було байдуже, а тому, що тоді їй здавалося: якщо сім’я, то разом, значить і документи разом. А виявилося, що не зовсім так. Розлучення не впало з неба, воно збиралося роками, як вода, що крапля за краплею точить камінь.

Останнім поштовхом стала звичайна, майже буденна фраза. Того дня Ірина затрималась на роботі, була на нараді, а тоді допомагала колезі, якій раптом стало зле. Коли увійшла до квартири, хотілося просто поставити сумку, зняти пальто і на хвилинку сісти.

Вона зайшла на кухню. Олексій сидів за столом і бездумно гортав телефон.

— Щось ти зачастила затримуватися, — кинув він, навіть не подивившись на неї.

— А ти б у поліклініці попрацював, — сказала Ірина тихо, — побачив би, як воно.

Олексій підняв голову, примружився так, ніби збирався їй нотацію читати.

— Думаєш, я не знаю, що у вас там? Жінки цілі дні теревенять, чай п’ють. Не розповідай мені казок.

Зазвичай після таких фраз наступала тиша. Кожен відходив у свій куток, і вечір проходив у холодній мовчанці. Але цього разу він не зупинився.

— Гаразд, досить. Завтра подаємо на розлучення.

Ірина спершу навіть не зрозуміла слів.

— В якому сенсі «подаємо»?

— У прямому, — сказав він, знизуючи плечима, ніби йшлося про купівлю хліба. — Я втомився. Жити з тобою — одне ниття. Ні радості, ні користі. І взагалі, — він криво усміхнувся, — у мене інша жінка. Не твоя справа хто. Тож збирай речі і поїдеш. Мирно розійдемося. А якщо почнеш скандалити — сама знаєш, чим це закінчиться.

Слова не боліли гостро. Вони ніби падали всередину важкими камінцями, і там уже не вистачало місця.

— І куди, по-твоєму, я маю піти? — запитала вона тихо.

— Мені байдуже. До подруги, до сусідки. Квартира моя, я за неї плачу. Не збираюся лишати тобі своє.

Ірина відчула, як у горлі підіймається щось гаряче. Не сльози, а образа, що довго сиділа всередині і нарешті прорвалася.

— Своє? Ми ж разом брали кредит. Продавали мамину і батькову квартири.

Олексій відкинувся на стілець.

— Твоя мамина і батькова давно в минулому. Документи на цю — на мені. Ти сама все підписувала. Забула?

У неї перед очима, як на долоні, з’явилися ті дні. Нотаріуси, поспіх. Його слова: «тут усе стандартно». Але саме це «стандартно» і виявилося найнебезпечнішим.

Через три тижні Ірина справді стояла на сходовому майданчику з однією сумкою в руках. Вона навіть не одразу повірила, що це відбувається з нею так швидко, так буденно, без жодного пояснення чи хоча б вибачення.

В тій сумці було небагато. Дві сукні, кілька улюблених блузок, старий теплий плед, який вона брала з батьківського дому, і кілька маминих фотографій, які тихцем витягла з рамок, поки Олексій не бачив. Коли двері за її спиною грюкнули, цей звук наче поставив жирну крапку.

Вона постояла мить, ніби перевіряючи, чи не покличе її хтось назад, але в квартирі панувала тиша, і Ірина повільно спустилася сходами вниз. На вулиці було сиро. Дрібний колючий сніг падав так, ніби хтось просіював його крізь сито.

Ірина довго стояла біля під’їзду, вдивляючись у знайомі вікна. Там, зовсім недавно, на столі в неї парувала чашка чаю, а тепер усе це вже не мало до неї жодного стосунку. Вона зітхнула і рушила до зупинки, не маючи жодного уявлення, що робити далі.

Перші дві ночі вона провела у колеги Оксани. Та не розпитувала, не докоряла, просто поставила чайник і сказала лягати спати. Лише тихенько бурмотіла: «Ну що за чоловіки пішли».

На третій день Ірина прокинулась раніше, ніж зазвичай. В кімнаті було тихо, навіть трішки прохолодно. Вона сіла на край дивана, глянула на свою сумку і раптом так ясно згадала той старий конверт, який колись дав їй батько.

В голові наче пролунав його голос: «Якщо щось станеться, доню, не шукай допомоги у людей, іди в банк з тією карткою».

Ірина розстебнула сумку і почала швидко перебирати речі, хоча сама розуміла, що конверта тут бути не може. Вона згадала, як вони з Олексієм переїжджали з батьківської квартири. Частину речей викинули, частину забрали родичі чоловіка. Стало холодно від думки, що конверт могли просто викинути разом зі старими паперами.

Та раптом вона пригадала інше. Десь рік тому, перебираючи речі, вона тримала в руках якийсь старий конверт і, щоб не загубити, переклала його до іншої сумки. Це згадування ніби повернуло їй сили.

Ірина схопила дорожню сумку, відкинула підкладку і пальцями намацала маленьку кишеню. Там вже лежало з десяток дрібниць — старі чеки, магнітик із моря і тонкий білий конверт. Пальці тремтіли, коли вона його відкривала…