Рятуючи своє життя, вона крикнула «ДЯДЬКУ ВАНЮ» першому-ліпшому

Мало хіба схожих людей на світі? Хлопець із дитячого будинку, судячи з усього. Таких хлопців були тисячі. Збіг.

Вона гнала від себе цю думку всю дорогу додому, весь вечір і всю ніч. А вранці Штир прийшов на ринок злий. Дорошенко, видно, влаштував йому прочухана через виручку, і тепер Штир зганяв злість на торговках — лютіше, жадібніше, ніж звичайно.

Він ішов рядами, і за ним лишалася тиша. Дивлячись, як він наближається до прилавка, за яким стояли вони з Лесею, Галина раптом із холодною ясністю зрозуміла те, що бачила вже сотні разів: сьогодні він не пройде повз.

Сьогодні він шукатиме, на кому зірватися. А з беззахисних найближче до нього стояли двоє. Молода перелякана жінка з дитиною в підсобці й тиха стара, яку він ні в гріш не ставив.

Штир дійшов до їхнього ряду близько дев’ятої. Він ішов злий, важкий, і торговки по обидва боки проходу замовкали при його наближенні, як лягає трава, коли над нею проходить вітер. Рядами вже з пів години повз нервовий шепіт, що Штир сьогодні лютує й вимагає більше, ніж звичайно.

Леся, побачивши його, засунула Дашу назад у підсобку, засунула фанерні дверцята й стала до прилавка, витягнувшись у струнку й судомно стискаючи в кулаці всі гроші, які в неї були.

— Денисе, ось я все зібрала, до останньої монети, включно з ранковим збором.

Він узяв гроші, не дивлячись, повільно перерахував просто перед її обличчям, щоб вона бачила, і кинув назад на прилавок.

— Мало.

— Як мало? — Леся зблідла. — Денисе, тут рівно стільки, скільки…

— Стало більше.

Він сперся кулаками об прилавок і нахилився до Лесі.

— Від цього тижня ціна інша. Дорошенко сказав: хто не тягне, хай з’їжджає й звільняє місце, охочих повно. Тож або неси скільки треба, або збирай свої речі й забирайся звідси зі своєю дитиною.

Він сказав це голосно, на весь ряд, щоб чули інші. Сьогодні йому було особливо важливо, щоб чули.

Леся відкрила рота, але не видала ні звуку. У неї затремтіли губи. Даша за фанерними дверцятами заплакала тихо, перелякано.

Від дитячого плачу Леся сіпнулася, як від болю. Тоді заговорила Галина.

— Залиш дитину.

Вона сказала це неголосно й спокійно, не відриваючись від роботи. У ту мить вона обв’язувала мотузкою круг ковбаси. Навіть голови не підвела — просто вимовила буденно, як кажуть: «Посунься» чи «Зачини двері».

Штир повільно повернувся до неї. Увесь ряд затих. Хтось із сусідніх торговок почав боком відходити вбік. Штир випростався й ступив до її половини прилавка.

— Що ти сказала, мати?

— Я сказала: залиш дитину. — Галина затягнула вузол, відклала ковбасу й нарешті підвела на нього очі. — Вона принесла тобі стільки, скільки було обумовлено. Вигадувати нові ціни й лякати дитину — це вже не робота, а дурість.

За весь час, що він ходив цими рядами, жодна торговка не сказала йому впоперек ані слова, а тут якась стара, тиждень як з’явилася, надумала його вчити, при всіх. І треба ж було, щоб це сталося саме сьогодні, коли його самого зранку при своїх же відчитав Дорошенко. Щось у ньому клацнуло.

Він раптом зрадів, як радіє людина, яка весь день шукала, на кому зірвати злість, і нарешті знайшла. Краще не вигадаєш: стара, щупла, сама. Провчити її показово, при всьому ринку, щоб кожен запам’ятав, що буває за довгий язик, щоб місяць потім мовчали, як риби.

Штиреві вже було неважливо, через що почалася суперечка і скільки грошей принесла Леся. Перед ним стояла зручна жертва, на якій можна було повернути втрачене зранку відчуття влади. Він навіть не припускав думки, що маленька літня жінка може відповісти інакше, ніж плачем і благаннями.

— Значить, дурість, — процідив він і, обійшовши кут прилавка, ступив до неї впритул. — Ну, зараз я тобі покажу дурість, бабцю. — Він простягнув руку й схопив її за комір стьобаної куртки, міцно, всією п’ятірнею, збираючись підняти й ткнути обличчям у розкладене м’ясо, щоб кожен бачив, як її провчили.

Далі все сталося дуже швидко. Галина не відсахнулася й не закричала, як чекав Штир. Навпаки, вона ступила до нього впритул, гасячи його замах на самому початку.

Спіймала його кисть на своєму комірі обома руками й коротко, без жодного зусилля, крутанула її вниз і вбік. Це виглядало майже буденно, майже непомітно. Просто стара жінка взяла його за руку.

Але Штир раптом охнув. Зігнувся навпіл, підводячись навшпиньки, бо рука його вивернулася так, що не зігнутися було неможливо. Вона вела його за цю руку, як за важіль, і він пішов за нею, скорчившись, на два кроки, на три, а потім вона підчепила його опорну ногу своєю, коротко, точно, і він утратив землю.

Штир гепнувся спиною між рядами. Важко, всією своєю вагою. Потилицею вдарився об дерев’яний настил, повітря вибило з грудей, і він кілька секунд просто лежав, роззявивши рота, хапаючи студене ранкове повітря й не розуміючи, як опинився внизу.

На ринку стало зовсім тихо. Тільки Даша схлипувала за дверцятами та десь далеко за коліями гудів маневровий локомотив. Галина випросталася над Штирем.

Спокійно, без поспіху, поправила збитий комір, потім хустку. Дихання в неї навіть не збилося. Вона подивилася на того, хто впав, згори вниз, не зі злістю, а з якоюсь втомленою, майже бридливою увагою, як дивиться фельдшер на п’яного, якого всоте принесли на ношах.

Рудий і Мигаль стояли за два кроки й не рухалися. Вони бачили все й нічого не зрозуміли. Щойно здоровенний Штир стояв, а за мить уже валявся, і поклала його сухенька стара, навіть не розмахнувшись.

Рудий машинально сіпнувся вперед, але, коли Галина перевела на нього свій рівний погляд, завмер на місці, ніби налетів на скло.

— Стій, де стоїш! — сказала вона йому.

Вона сказала це тихо, і Рудий лишився стояти. Штир на настилі замукав, перевернувся й сяк-так підвівся навкарачки.

І отут у ньому заграло по-справжньому. Не біль, а сором. Його, Штиря, при всьому ринку поклала жінка.

Він заревів, схопився й кинувся на неї навсліп, замахуючись важким кулаком. Галина ледь змістилася вбік — рівно настільки, щоб кулак пройшов повз, — а сама коротко й жорстко вдарила його ногою по опорному стегну, точно в м’яз над коліном.

Штир завив, нога підломилася, і він знову, вже сам, повалився набік, схопившись за стегно. Більше він не вставав. Лежав, скорчившись, тримався за ногу й дивився на неї знизу вгору.

І в очах у нього було вже не шаленство, а щось інше — переляк. Перший справжній переляк за багато років, бо він раптом зрозумів те, чого не розумів хвилину тому. Ця стара не захистилася випадково, не відбилася згарячу.

Вона робила це спокійно, вміло. Вона знала, що робить, і могла б зробити куди гірше, але не стала. Галина стояла над ним і мовчала, і в цій тиші вона раптом гостро, аж до холоду в животі, відчула все.

Вона зірвалася. Вона зробила рівно те, чого поклялася собі не робити ніколи. Вона себе показала.

Стільки років ховалася. Стільки років була просто старою з прилавком, і ось за одну хвилину через одну дівчину з дитиною все це завалилося. Тепер її бачили, тепер її запам’ятали.

І ніби на підтвердження її погляд сам собою ковзнув повз натовп, до дальнього краю площі, до тротуару біля паркану. Там стояв чорний седан. Він стояв давно.

Машина не вписувалася в ранкову ринкову метушню. Біля неї ніхто не розвантажував ящики, водій не виходив покурити, шибки лишалися темними. Вона просто чекала, і це нерухоме чекання раптом здалося Галині небезпечнішим за крики й кулаки.

Галина краєм ока відзначала його ще зранку, але не надавала значення. Тепер вона розгледіла. За приспущеним склом заднього сидіння сидів чоловік.

Немолодий, у доброму пальті, з великим спокійним обличчям. Він не виходив. Він просто дивився на неї, на Штиря, що лежав, на всю цю сцену.

І на обличчі в нього не було ні злості, ні подиву. Було інше. Увага.

Тихий, холодний інтерес, із яким розглядають річ, що раптом виявилася дорожчою, ніж думали. Він не виглядав людиною, в якої щойно при всіх поклали бійця. Він виглядав людиною, яка щось для себе з’ясувала…