Самотній ветеринар прихистив пораненого вовка, коли онук зажадав його приспати

Онук замовк, розглядаючи звірів, потім продовжив:

— Гаразд, припустімо, з цим я змирюся. Але лишатися зовсім самому не можна. Станеться біда — до кого ти звернешся?

— До них, — старий кивнув на вовків. — Вони мене вже виручали.

— Лікаря вони не замінять, — заперечив Яременко. — Миколо Григоровичу, вам за віком необхідно бути під наглядом фахівців.

— Можна ж усе влаштувати офіційно, — втрутився в розмову Бондаренко. — Так, щоб і порядок дотримати, і людині не заважати жити по-своєму.

Тепер усі дивилися на дільничного.

— Розкажи, Артеме, що ти надумав.

— На цій ділянці давно нікому працювати лісником. Місце вільне, а Микола Григорович людина досвідчена, ліс знає краще за будь-кого.

— Ти пропонуєш дідові стати лісником? — здивувався Степан.

— Так. Оформимо лісовим доглядачем: казенне житло, хай і невелика, зате постійна зарплата.

— А з вовками як бути?

— Запишемо в службові помічники.

— Вовки на службі? — фиркнув лікар. — Якась нісенітниця.

— А собаки-шукачі вас не бентежать? — відповів Артем. — Микола Григорович цих приручив, вивчив. Будуть разом із ним ліс від браконьєрів охороняти.

Божевільна на перший погляд затія давала вихід: старий лишався б тут не самовільно, жив би під наглядом, але ні зі свободою, ні з вовками розлучатися йому не довелося б.

— А як забезпечити медичний нагляд? — спитав Яременко.

— Буду раз на місяць вибиратися до районного центру, показуватися лікареві, — запропонував Микола.

— І як із вами зв’язатися? Телефон?

— Установимо рацію, — сказав дільничний. — Із дільницею зв’язок буде.

Обдумуючи почуте, Степан ходив подвір’ям. Нарешті зупинився:

— Скажи, дідусю, ти й справді хочеш лишитися тут? У такій глушині, з вовками?

— Так, Стьопо. Цілий рік я не відчував себе потрібним. А тут відчуваю.

— Але в тебе є онук. Чи я тобі більше не потрібен?

Микола підійшов і обійняв його.

— Потрібен, сину. Ще й як потрібен. Тільки в тебе в місті своє життя: робота, плани, все попереду. А моє місце тепер тут.

— Ми ж сім’я…

— І далі будемо сім’єю. Бачитимемося рідше, зате розмов при зустрічі вистачить.

Вовки спокійно лежали біля старого. Подивившись на них, Степан спитав:

— Ти певен, що вони не нападуть на людину?

— Ніколи, — без вагань відповів Микола. — Вони знають: я заступаюся за них, вони — за мене. Ми так домовилися.

— Із вовками домовився, — пробурмотів онук. — Не думав, що таке почую.

Тут озвався один із чоловіків у камуфляжі, який досі не втручався в розмову:

— Знаєте, я єгер, 20 років працюю в лісі. Але такого за весь цей час не бачив. Вовки поруч із людьми, не лякаються їх і не кидаються. Унікальний випадок.

— Тут я з вами згоден, — сказав лікар. — Для науки це становило б великий інтерес.

— То домовилися? — спитав Артем.

Степан знову подивився на діда. Той тримався рівно, з рішучістю в очах, що світилися. Уже рік онук не бачив його таким.

— Добре, спробуймо, — поступився він. — Тільки в мене є умови.

— Кажи.

— Рацію не вимикаєш. Щодня о 9 ранку виходиш на зв’язок із дільницею. Не вийшов на зв’язок — я їду сюди й везу лікаря.

— Згоден.

— Щомісяця обов’язково проходиш огляд у лікарні.

— І це приймається.

— А кожні два місяці чекай мене в гості. Лишатимуся на ніч.

Усміхнувшись, Микола спитав:

— Не страшно буде з вовками ночувати?

— Доведеться звикнути, — зітхнув Степан. — Раз мій дід знайшов із ними спільну мову, то й я зможу.

На формальності пішло дві години. Бондаренко зв’язався по рації з начальством, виклав становище й якимось дивом домігся схвалення. Закінчивши переговори, він оголосив:

— Миколу Григоровича Ковальчука призначено тимчасовим лісовим доглядачем лісової ділянки. Вітаю!

Пошуковики почали готуватися до від’їзду. Прощаючись, Степан обійняв діда.

— Усе ж поясни, дідусю: як тобі вдалося їх приручити?

— Та я й не приручав. Дав зрозуміти, що не заподію зла. Решту вони обрали самі.

— І більше нічого?

— Стьопо, найважче — навчитися довіряти. А коли тобі довірилися, відповісти добром уже неважко…