Самотній ветеринар прихистив пораненого вовка, коли онук зажадав його приспати

Наївшись, вовчиця підвела на нього обережний, вдячний погляд.

— Як же тебе назвати? Руда? Ні, ти не руда. Сірка теж не підходить…

Шерсть у неї була світло-сіра, майже біла, а на грудях вирізнялася біла плямка, мов зірочка.

— Жужа. Ось як я тебе зватиму.

Наступні дні пішли на звикання. Жужа трималася біля хатини, однак усередину не заходила. Ночувала вона під навісом біля стіни, а їла те, що виносив їй Микола.

Рудий розривався між людиною й вовчицею. То повертався до хатини й вмощувався біля печі, то знову вибігав до Жужі. Покинути старого вовк не хотів, але й від нової подруги далеко не відходив.

— Не розривайся, йди до неї. Я не образжуся.

Та вовк не йшов назовсім. Він розумів: старій людині захист потрібніший, ніж молодій здоровій вовчиці.

За тиждень Микола почув уранці далекий гуркіт. Він давно чекав цього й боявся.

— Гелікоптер!

Вибігши надвір, старий побачив машину, що низько кружляла над лісом. Із неї явно щось шукали.

— Знайшли… Рудий, Жужо, в ліс! Швидше!

Рудий і Жужа не послухалися. Обоє лишилися поруч із Миколою, готові його захищати. Гелікоптер зробив коло над лісом, а потім зник за деревами.

Приблизно за пів години тишу порушив гуркіт моторів, що наближалися. До хатини під’їхали чотири снігоходи. На них прибуло багато людей.

Першим на подвір’я вбіг Степан.

— Дідусю! Живий, слава Богу!

Слідом ішли Бондаренко, лікар у білому халаті й двоє в камуфляжі.

— Усе-таки знайшов, Стьопо, — втомлено мовив Микола.

Онук підбіг, збираючись обійняти його, але зупинився, помітивши по обидва боки вовків.

— А це ще що за звірі?

— Друзі мої. Рудий і Жужа.

— Друзі?! — голос Степана злетів до фальцету. — Їх уже двоє! Дідусю, ти при своєму розумі?

— При своєму. Живу так, як вважаю за потрібне.

Лікар обережно наблизився.

— Доктор Яременко. Миколо Григоровичу, вас необхідно оглянути. Ви довго перебували в екстремальних умовах.

— Для лісу умови звичайні.

Один із чоловіків дістав рушницю з транквілізатором.

— Тоді ми вовками займемося. Приспимо, заберемо.

— Не смійте чіпати! — різко спинив його Микола. — Вони вам шкоди не завдадуть.

— Дідусю, ходімо додому, прошу тебе! — благав Степан. — Досить гратися з дикими тваринами.

— Я не граюся, Стьопо. Я так живу.

Рудий і Жужа напружилися. Гарчання не було, але, відчувши загрозу, вони приготувалися оборонятися.

— Обережніше, — попередив Бондаренко. — Вирішать, що дідові загрожує небезпека, — можуть кинутися.

— Нападати не стануть. Захищати — так.

Микола підійшов до вовків, погладив кожного.

— Тихо. Вони не вороги. Вони просто поки не розуміють.

— Дідусю, я розумію: після смерті бабусі тобі було самотньо, — заговорив Степан м’якше. — Але це не вихід. Дикі звірі не можуть замінити сім’ю.

— Замінять, якщо рідні відвернулися, а звірі не покинули.

— Я тебе не кидав! Я врятувати хотів.

— Від чого? Від того, заради чого мені є сенс жити?

Яременко весь цей час спостерігав за вовками.

— Дивовижно. Справді поводяться, наче домашні собаки. Жодної агресії.

— Загрози не відчувають, — пояснив Микола. — Вовки розумніші за людей, наміри розуміють.

Рушниця з транквілізатором опустилася.

— Не знаю… Тут стріляти небезпечно, — сказав чоловік, що її тримав. — Кинуться старого захищати.

— Обійдемося без стрілянини, — втрутився Бондаренко. — Давайте по-людськи вирішимо.

Він підійшов до Миколи.

— Миколо Григоровичу, я розумію, вам хочеться жити на природі. Але зима минає, скоро потеплішає, у вовків почнеться шлюбний період. Поведінка може стати непередбачуваною.

— У цих не стане. Я їх знаю.

— Сьогодні знаєте. А завтра?

Відповіді не було. Степан дивився на діда, що стояв між двома вовками. Уперше за довгий час перед ним був не хворий старий, а людина, яка обрала власне життя.

— Дідусю, — тихо почав Степан, — може, все-таки спробуємо домовитися?

— Що ти пропонуєш? — Микола й далі дивився на онука.

Степан повільно наблизився. Обидва вовки насторожилися, однак загрози не виявляли: вони відчували, що перед ними людина, дорога їхньому старому другові.

— Поки їхав сюди, я багато думав. А тепер подивився на вас… Вони ж тебе люблять.

— Люблять, — озвався Микола.

— І ти до них, як до рідних дітей…