Самотній ветеринар прихистив пораненого вовка, коли онук зажадав його приспати

За деревами зникли гелікоптер і снігоходи. Біля хатини лишилися Микола, Рудий і Жужа.

— Ну, тепер і в нас із вами служба, — сказав старий вовкам. — Доручили ліс охороняти.

У відповідь обидва радісно замахали хвостами.

За пів року Микола освоївся з новим життям і став добрим лісником. Тут йому було знайоме кожне дерево, кожна стежка. Обходити територію допомагали Рудий із Жужею; вони ж відлякували браконьєрів.

Степан слова дотримав: навідував діда регулярно. Страх перед вовками потроху минув, і онук навіть навчився давати їм корм. Під час одного з приїздів він сказав:

— Дідусю, схоже, ти мав рацію. Тут ти помолодшав років на десять.

— То я тепер живу, як мені хочеться, — відповів Микола.

Дні минали спокійно, розмірено. Наприкінці серпня цей звичний лад змінився.

Миколу розбудило тихе скавчання біля хати. Вийшовши на ґанок, він побачив під навісом Жужу. Біля неї ворушилися чотири крихітні сірі клубочки.

— Вовченята! — ахнув він. — Рудий, та ти батьком став!

Вовк із гордим виглядом сидів біля свого сімейства, охороняючи і вовчицю, і малят.

— Треба ж… — пробурмотів Микола. — Коли ви тільки встигли?

Підійшовши, він роздивився вовченят: зовсім маленькі, ще сліпі, але здорові. Жужа спостерігала за ним насторожено, однак не загарчала — довіряла.

— І що мені тепер із вами робити? — спитав сам себе старий. — Вас четверо. Підростете — що тоді?

Відповідь з’явилася без його втручання. Вовченята росли біля людини й від перших днів упізнавали в ній друга, а не ворога. Пустували в Миколи під ногами, влаштовувалися спати на ґанку, брали їжу з рук. До осені він уже розумів: поруч із ним живуть не два вовки. У нього ціла зграя, і зграя незвичайна.

Під час наступного приїзду Степан не відразу повірив тому, що побачив. На подвір’ї бавилися вовченята.

— Дідусю, ти тут вовчий дитсадок завів?

— Завів! — засміявся Микола. — Подивися, якими вони ростуть. Людей не бояться, злості немає. Дружні хлопці.

— Зараз-то так. А що буде, коли підростуть?

— Будуть кращі за будь-яку службу ліс стерегти. Браконьєри до нашої ділянки близько не підійдуть.

Степан розглядав діда серед вовчого сімейства. Той виглядав цілком щасливим.

— Ти хоч розумієш, дідусю, що в тебе вийшло? Щось неймовірне. У природі такого не буває.

— Буває, тільки рідко. Коли звірі й людина розуміють, що разом їм краще, ніж нарізно.

Рудий підійшов і ліг біля Миколи. З другого боку вмостилася Жужа, а між ними й далі копошилися малята.

— Ось, подивися, — сказав старий. — Сім’я. Справжня. Родинність тут ні до чого: самі одне одного обрали, полюбили.

Степан кивнув. Тепер він розумів: після бабусиної смерті дід зовсім не втратив глузду. Він знайшов те, заради чого йому хотілося жити.

— Ти щасливий тут, дідусю?

— Щасливий, Стьопо. Давно такого щастя не було.

Сонце сідало за ліс, і небо золотилося. Із хатини лилося тепле світло; біля ґанку тихо дрімали вовки. У цьому сусідстві людини й диких звірів було рідкісне порозуміння: вони жили поруч, допомагаючи одне одному.

З часом про Миколу Григоровича Ковальчука в цих краях почали розповідати як про легенду — про старого, який зумів подружитися з вовками. Люди говорили про його незвичайний світ, де хижаки мирно живуть біля людини. А біля підніжжя Лісової гори, у маленькій хатині серед лісу, їхнє життя тривало.