Сестра запропонувала помінятися місцями, щоб мій чоловік нарешті зіткнувся з наслідками своїх вчинків

— До подруги поки що. Потім знайду своє житло.

— Своє — це добре.

Вона простягла мені суху маленьку руку. Я потисла її.

— Тримайся, — сказала вона.

Потім я ще багато разів чула це слово від різних людей. «Тримайся». Просте, коротке. Раніше я не помічала, скільки в ньому може бути тепла.

Марта вийшла з коробкою й зачекала біля машини.

— Раїса Петрівна, — сказала я.

— Бачила.

— Вона знала.

— Багато хто знає, — відповіла Марта. — Мовчать по-різному. Це не виправдання. Просто правда.

Ми завантажили останню коробку. Я зачинила багажник і подивилася на будинок. Старий фасад, темні вікна, п’ятий поверх. У нашій колишній квартирі горіло світло.

Я дивилася на нього востаннє.

Потім сіла за кермо й виїхала з двору.

До кінця відпустки Марти лишалося п’ять днів. Ми провели їх разом.

Поїхали за місто — туди, де невисокі гори, ліс і темна річка, яка до пізньої осені вже майже завмирає біля берегів. Ми йшли стежкою. Під ногами мокре листя, мох, запах хвої й землі. Розмовляли мало.

Марта йшла легко, звично, як людина, для якої пересічена місцевість — не прогулянка, а нормальна дорога. Я намагалася не відставати.

— Ти була тут раніше? — спитала я.

— З батьком. Нам було дванадцять.

Я згадала ту поїздку. Батько взяв нас на вихідні. Ми ночували в наметі, палили вогнище, він учив нас знаходити сторони світу за зорями. Марта тоді слухала серйозно, а я малювала щось у блокноті при ліхтарику.

— Він би радів за тебе, — сказала я.

— За нас обох, — поправила Марта.

Ми вийшли до річки. Вода була темна, тиха, майже нерухома. На тому березі ліс ішов у сутінки.

Марта довго дивилася на воду.

— Я сумую за такою тишею, — сказала вона. — Там, де я буваю, тиша інша. Там тиша — це коли нічого не відбувається. А тут — просто тихо.

Я розуміла.

— Ти коли-небудь шкодуєш? — спитала я. — Що обрала службу, дороги, небезпеку. Що не лишилася, не завела дім, звичайне життя.

Вона думала довго.

— Іноді. Коли бачу ліс, річку, тебе поруч. Думаю: добре було б, якби це було щодня.

Вона помовчала.

— А потім згадую, що я роблю. І розумію: моє місце не в точці на мапі. Моє місце — у справі.

— Тобі цього вистачає?

— Вистачає. Я роблю те, для чого створена. Це важливіше за зручність.

Ми постояли біля води й пішли назад.

Останній вечір ми провели у Світлани на кухні. Я знайшла в одній із коробок старі фотографії: шкільний альбом, кілька конвертів із дитинства. Ми розклали їх на столі.

Ось ми з Мартою років у п’ять, в однакових сукнях, обидві невдоволені, бо нас змусили стояти струнко. Ось батько молодий, у формі, ще до нашого народження. Ось мама — сміється, голова трохи набік, така гарна, що від цього ставало боляче. Ось ми всі вчотирьох на якійсь набережній, нам близько десяти.

Марта тримала фотографії обережно.

— Ми були однакові, — сказала я.

— Ні.

— Як це ні?

— Ми завжди були різні. Просто виглядали однаково.

— Мабуть.

Вона дивилася на знімок, де нам десять.

— Я завжди знала, що ти сильніша.

Я підвела голову.

— Що?..