Сестра запропонувала помінятися місцями, щоб мій чоловік нарешті зіткнувся з наслідками своїх вчинків

— Сильніша. Ти м’якша, але м’якість — не слабкість. Це теж сила. Просто він змусив тебе повірити, що вона марна.

Я мовчала.

— Ти ніколи мені цього не казала.

— Думала, ти знаєш.

— Не знала.

Марта поклала знімок на стіл.

— Тепер знаєш.

Ми відкрили пляшку вина — трохи, по келиху. Світлана посиділа з нами, посміялася зі старих фотографій і з того, як нас одягали в дитинстві, потім тактовно пішла спати.

Ми з Мартою лишилися на кухні.

— Ти розкажеш мені колись? — спитала я.

— Про що?

— Про себе. Не про службу і звання. Про те, як ти там живеш.

Марта подивилася у вікно.

— Розкажу. Коли сама зрозумію, як.

Я зрозуміла. Бувають речі, які не складаються в слова швидко. А деякі — ніколи.

— Я почекаю, — сказала я.

Рано-вранці задзвонив її телефон.

Ще було темно. Я почула з сусідньої кімнати коротку розмову:

— Так. Зрозуміла. Коли? Зрозуміла.

Потім тиша.

Двері відчинилися. Марта зайшла до мене. Я вже сиділа на ліжку.

— Мені треба їхати. Відпустку скорочують.

— Я зрозуміла.

— Потрібна там.

— Я зрозуміла, Марто.

Вона кивнула й узяла рюкзак. Він завжди стояв зібраний. Я вже знала: у неї все має бути готове до дороги будь-якої миті.

— Відвезеш?

— Звісно.

Ми їхали на світанку. Місто було порожнє, ліхтарі ще горіли, небо з чорного поволі ставало сірим. Я вела Світланину машину. Марта сиділа поруч, рюкзак лежав на задньому сидінні.

Ми майже не говорили. І це було нормально.

На вокзалі пахло автоматною кавою, мокрим одягом і ранньою дорогою. Люди з валізами, люди у формі, люди із сонними обличчями. Марта переодяглася вже там. Коли вийшла, переді мною стояла не жінка в джинсах, а генерал-майор: пряма спина, погони, зібраний погляд.

На неї озиралися. Вона не помічала.

Ми стояли біля виходу на перон.

— Ти впораєшся, — сказала вона.

— Знаю.

І це була правда….