Сестра запропонувала помінятися місцями, щоб мій чоловік нарешті зіткнувся з наслідками своїх вчинків

— Із сімейних справ. Хорошій. Я знайду контакт.

— Навіщо?

— Отримати інформацію. Інформація — це опора.

Юристку звали Ірина Карпова. Марту з нею звели через знайомих. Жінка виявилася діловою, спокійною, без зайвих слів. Ми говорили двадцять хвилин. Вона пояснила, що потрібно для поділу майна, як фіксуються сліди насильства, які документи важливі, що може бути оскаржене, як діяти, якщо житло оформлене на одного з подружжя, але куплене в шлюбі.

Я записувала все тремтячою рукою.

Коли розмова закінчилася, я довго дивилася на аркуш.

— Ну? — спитала Марта.

— Якщо квартира куплена в шлюбі, неважливо, на кого вона оформлена. Я маю право на частку.

— Звісно.

— Але треба фіксувати побої. Інакше він може тягнути, сперечатися, найняти сильних юристів.

— Докази будуть, — сказала Марта. — Про це не хвилюйся.

Увечері Кирило затримався на роботі. Марта покликала мене до спальні.

Вона сиділа біля мого туалетного столика, розклавши косметику. Більшістю я вже майже не користувалася, але баночки стояли, як нагадування про колишнє життя.

— Сідай.

— Навіщо?

— Покажи, як ти фарбуєшся.

Я хотіла спитати ще, але вона подивилася так, що я мовчки сіла.

Я нанесла тон, трохи підвела очі, поправила брови. Марта стежила за кожним рухом. Не з цікавості — як людина, що вивчає інструкцію.

Потім попросила принести домашній одяг, у якому я найчастіше ходжу. Я принесла кілька речей. Вона вибрала одну.

— Тепер вийди. Покличу.

Я пішла на кухню, поставила чайник і стала дивитися у вікно. За хвилин двадцять Марта сказала:

— Можна.

Я увійшла й зупинилася.

Перед дзеркалом сиділа я.

Не зовсім я — але настільки близько, що в мене похололо всередині. Моя кофта. Мій макіяж. Волосся в Марти було коротше, але вона вклала його так, що різниця майже зникла.

Вона дивилася на себе в дзеркало.

— Не вистачає очей, — сказала вона.

— Що з ними?

— Ти дивишся вниз, коли чекаєш поганого. І брови трохи зводиш. Ось тут.

Вона показала.

— Ти справді все це бачиш?

— Це моя робота. Люди завжди розповідають про себе тілом. Треба тільки дивитися.

Я підійшла ближче. Ми стояли поруч перед дзеркалом: дві жінки тридцяти двох років, з одним обличчям і зовсім різним життям.

— Бо ти не боїшся, — сказала я.

Марта подивилася на моє відображення.

— Боюся, — відповіла вона після паузи. — Просто іншого.

Я не спитала, чого саме. Вона все одно не сказала б.

Наступного дня Кирило поїхав рано. Подзвонив уранці, попередив, що повернеться пізно: важлива зустріч, потім вечеря з партнерами, не раніше одинадцятої.

Марта весь день сиділа за кухонним столом із блокнотом і ставила запитання.

— Після таких вечерь він приходить яким?

— По-різному.

— П’є?

— Так. Не завжди багато.

— Після алкоголю стає гірше?

— Спочатку ні. Спочатку він задоволений, розслаблений. Потім — якщо щось не так.

— Що для нього «не так»?