Собака без упину сторожила немовля, ніби відчувала те, чого дорослі не помічали

— Олена Сергіївна трохи відсунула ноги від собаки. — Вона неадекватна. Дімо, я б на твоєму місці не ризикувала.

Марія рушила до дитячої, але Герда раптом ступила їй назустріч і вперлася мокрим носом у живіт. Не грубо, не зло — відчайдушно. Ніби просила зупинитися. Марія завмерла.

— Гердо, тихо. Це я.

Собака заскімлила, озирнулася на ліжечко й знову притислася до Марії. З кімнати тягнуло дитячим кремом, мокрою пелюшкою і ще чимось — слабким, солодкуватим, неприємним запахом, який Марія вже вловлювала останні дні, але списувала на ліки від кольок.

Олена Сергіївна підвелася.

— Ну все. Я на це дивитися не можу. Дімо, викликай спеціаліста або вези собаку в притулок. Поки не пізно.

Слово «притулок» ударило Марію сильніше, ніж крик. Вона раптом побачила Герду такою, якою привезла її додому: брудна шерсть клаптями, запалені очі, тонкий ланцюг, що вріс у шкіру на шиї. Тоді вівчарка нікого до себе не підпускала, крім Марії. Три тижні їла тільки вночі. Здригалася від будь-якого підвищеного голосу. А потім уперше поклала морду Марії на коліна, коли та плакала після чергового невдалого аналізу й думала, що дітей у них із Дмитром, може, ніколи не буде.

— Ні, — сказала Марія.

Дмитро подивився на неї чужими очима.

— Що значить ні?

— Значить, я не віддам Герду.

— Тоді я відвезу її сам.

Він ступив до дверей дитячої. Герда миттєво стала між ним і ліжечком. Не кинулася, не гавкала — лише завмерла, низько опустивши голову. Дмитро зупинився. Його обличчя сіпнулося від злості і, здається, від страху.

— От, — прошепотіла Олена Сергіївна. — От тобі й доказ.

Марія почула власний голос ніби збоку:

— Дімо, подивися на неї. Вона не нападає. Вона щось відчуває.

— Та що вона може відчувати? — Він різко повернувся до дружини. — Ти взагалі себе чуєш? Ти вже тиждень говориш загадками. То тобі здається, що мама щось не так робить, то що лікар неправильно призначив суміш, то що дитина не так пахне. Тепер собака в тебе свідок?

Марія похитнулася. У грудях стало тісно, дихання збилося. Вона хотіла відповісти, та слова застрягли. Дмитро ніколи раніше не говорив із нею так — при матері, голосно, з роздратуванням, ніби Марія була не дружиною, а проблемою, яку треба терміново розв’язати.

Артем раптом перестав плакати.

Тиша виявилася страшнішою за крик. Герда різко обернулася, підбігла до ліжечка й стала на задні лапи, передніми впершись у бортик. Потім коротко, глухо гавкнула.

Марія кинулася вперед, відштовхнувши Дмитра плечем.

Син лежав у ліжечку надто тихо. Обличчя бліде, губи трохи синюваті, вії мокрі. Ручки розкинуті, пальчики розслаблені. Марія підхопила його, холонучи всім тілом.

— Артеме… Темо… Дихай, малий, дихай…

Немовля зробило слабкий вдих, потім ще один, нерівний. Дмитро зблід.

— Викликай швидку! — крикнула Марія.

Телефон у нього вислизнув із рук і вдарився об підлогу.

Олена Сергіївна першою нахилилася по телефон, але Герда стала перед нею й загарчала так низько, що в Марії по спині побігли мурашки.

— Прибери її! — скрикнула свекруха.

— Дімо! — Марія притискала сина до себе, відчуваючи, як під долонею ледь помітно рухається маленька грудна клітка. — Дзвони!

Швидка приїхала за одинадцять хвилин. Ці хвилини розтяглися в сіру, липку вічність. Марія ходила кімнатою колами, тримала Артема вертикально, шепотіла йому все, що спадало на думку: як вони влітку поїдуть на дачу, як він побачить яблуню, як Герда бігатиме за м’ячем, як тато навчить його їздити на велосипеді. Дмитро стояв біля дверей, білий, із мокрим волоссям на лобі. Олена Сергіївна сиділа в коридорі, закривши обличчя руками. Герда не відходила від Марії ні на крок.

Фельдшерка, кремезна жінка з втомленими очима, швидко оглянула дитину. Поставила запитання: температура, годування, ліки, скільки спав, чи не падав, чи не було блювання. Марія відповідала уривчасто, забувала слова, плутала час. Дмитро намагався допомогти, але теж говорив невпопад.

— У лікарню, — сказала фельдшерка. — Негайно. Стан млявий, дихання нерівне. Там розберуться.

— Я з ним, — видихнула Марія….