Собака без упину сторожила немовля, ніби відчувала те, чого дорослі не помічали
— Звісно.
Коли Марія натягувала на себе куртку поверх домашньої футболки, Олена Сергіївна підійшла й поклала їй руку на плече.
— Машо, може, я поїду? Ти сама ледь стоїш.
Марія здригнулася від цього дотику. Герда, що сиділа поруч, тихо загуркотіла.
Фельдшерка глянула на собаку.
— Гарна. Тільки з собою не беріть, зрозуміло.
— Зрозуміло, — хрипко сказала Марія.
Герда дивилася на неї так, ніби розуміла кожне слово. Коли двері зачинялися, вівчарка раптом просунула морду в щілину й коротко, жалібно заскімлила. Марія на мить повернулася, присіла навпочіпки й торкнулася лобом її лоба.
— Я повернуся. Чуєш? Я повернуся з ним.
У лікарні пахло хлоркою, залізом і вареною гречкою. Марія сиділа на жорсткому стільці в приймальному відділенні, поки Артема оглядали за ширмою. У вухах шуміло. На колінах лежала його маленька шапочка з вушками. Вона гладила її великим пальцем, доки тканина не стала вологою.
Дмитро приїхав слідом, уже без матері. Сів поруч. Між ними лишалося півстільця відстані, та здавалося — прірва.
— Мама залишилася вдома, — сказав він. — З Гердою.
Марія різко підняла голову.
— Навіщо?
— А що їй робити? Квартира відкрита була. Я потім поїду.
— Дімо, не залишай її з Гердою.
Він втомлено заплющив очі.
— Маріє, зараз не до собаки.
— Не до собаки, — повторила вона тихо. — Ти маєш рацію. Зараз — до нашого сина.
Двері відчинилися. Лікар, молодий чоловік в окулярах, вийшов із планшетом.
— Батьки Артема Коваленка?
Вони підхопилися одночасно.
— У дитини виражена сонливість, епізод порушення дихання. Поки стабілізували. Потрібне спостереження й аналізи. Скажіть точно, що давали за останню добу. Краплі? Суміш? Чай? Якісь препарати?
Марія замотала головою.
— Тільки краплі від кольок. Як призначили. І суміш один раз уночі, бо молока не вистачало.
— Хто готував суміш?
Марія розтулила рота й завмерла.
Уночі суміш готувала Олена Сергіївна.
Це було близько третьої. Марія ледь трималася на ногах після чотирьох годин плачу. Свекруха, що ночувала в них «щоб допомогти», вийшла на кухню в своєму темно-синьому халаті й сказала: «Лягай хоч на двадцять хвилин, я розведу». Марія тоді була вдячна до сліз. Герда стояла в дверях кухні й скиглила, не пускаючи Олену Сергіївну до дитячої. Свекруха ще роздратовано сказала: «У неї що, напад ревнощів?»
— Машо? — Дмитро торкнув її за лікоть.
— Суміш готувала твоя мама, — сказала вона.
Він напружився.
— І я теж давав. Не починай.
Лікар підняв очі.
— Нам потрібно знати всіх, хто годував дитину. Це не звинувачення. Просто факт.
Дмитро стиснув зуби.
— Моя мама готувала суміш, я дав пляшечку. Все було нормально.
— Пляшка залишилася вдома?
— Так, мабуть, — сказала Марія.
— Не мийте її. І упаковку суміші теж збережіть. Ми візьмемо аналізи, але побутові джерела теж важливі.
Марія кивнула. У неї з’явилася дивна ясність — холодна й гостра. Не мийте пляшку. Збережіть упаковку. Вона повторювала ці слова про себе, поки їх переводили в палату.
Ніч минула без сну. Артем лежав у маленькому лікарняному ліжечку під лампою, на ручці — катетер, до щоки приклеєний датчик. Кожен писк апарата змушував Марію підскакувати. Дмитро сидів біля вікна, опустивши голову на руки. Вони майже не розмовляли.
Близько п’ятої ранку він сказав:
