Старенька в лікарні знала більше, ніж здавалося всім довкола
Голос прозвучав неголосно, майже рівно, та коридор одразу стих. Навіть ті, хто робив вигляд, що проходить повз, зупинилися. Від ліфтів до них ішов Матвій Остапович Левченко, головний лікар. Високий, сухорлявий, у білому халаті поверх темного костюма, він рухався без поспіху, але всі чомусь розступалися заздалегідь. У свої сорок шість він здавався людиною старшою не обличчям, а поглядом: уважним, трохи холодним, давно відученим від зайвих виразів.
Левченко підійшов до каталки й зупинився поруч. Спершу подивився на стару, потім повільно обвів очима співробітників.
— Чому пацієнтка досі в коридорі?
Оксана Іллівна витяглася так, ніби її поставили перед комісією.
— Матвію Остаповичу, я одразу сказала: я до неї не підійду. Я санітаркою працюю, а не незрозуміло ким. Нехай її миє той, хто не боїться.
Головлікар не відповів. Мовчання тривало досить довго, щоб жінка почала переминатися з ноги на ногу. Потім Левченко нахилився, взяв стару за зап’ястя й намацав пульс. Він зробив це спокійно, без гримаси, без гидливого сіпання плечем. Потримав її руку кілька секунд, обережно поклав назад на простирадло, яке вже давно перестало бути чистим.
Потім він почав розстібати манжети.
Робив це неквапно, ніби виконував звичну, давно знайому дію: підкотив правий рукав до ліктя, потім лівий, зняв стетоскоп і залишив його на краю каталки. Обручку з пальця прибрав у кишеню халата.
— Потрібні тепла вода, таз, губка й чиста білизна, — сказав він.
— Ви… самі хочете? — Оксана Іллівна розгубилася, голос її став тихішим. — Матвію Остаповичу, це ж…
— Ваша зміна на сьогодні закінчена, — перебив він, не підвищуючи тону. — Ідіть додому. До сім’ї, за яку так переживаєте.
Вона розтулила рота, та слів не знайшла. Уперше за весь час її впевненість ніби осіла, залишивши на обличчі тільки збентеження й злість, яку не було куди подіти.
— Воду принесіть, — повторив Левченко вже медсестрі.
Дівчина зірвалася з місця так швидко, ніби наказ звільнив її від заціпеніння. Левченко сам узявся за каталку, розвернув її й закотив у оглядову. Там увімкнув верхнє світло. Біле різке сяйво висвітлило бруд на обличчі старої, тонкі садна на кистях, вузлуваті пальці, складки старого одягу, в яких застрягли засохла земля й пил.
Коли принесли таз, він опустив губку у воду, відтиснув і обережно провів по її щоці. Не робив із цього подвигу, не озирався, не чекав захоплення. Він просто працював — рівно, уважно, з тим спокійним уважанням, яке інколи важливіше за будь-які гучні слова. Так працюють люди, коли пам’ятають: тіло хворого, навіть найбільш занедбаного, усе одно лишається людським тілом.
Вода каламутніла майже відразу. Її міняли знову й знову. Левченко обтирав скроні, шию, плечі, обережно піднімав худі руки, на пальцях яких старі персні сиділи так щільно, ніби давно стали частиною набряклої шкіри. Медсестра подавала рушники, білизну, простирадла. Вона мовчала, але дивилася на головного лікаря з таким розгубленим подивом, ніби вперше бачила в ньому не суворого начальника, а людину, здатну стати навколішки поруч із чужою бідою.
За дверима вже ніхто не шепотівся. Кроки в коридорі стали обережними. Навіть Оксана Іллівна, яка не пішла одразу, стояла біля стіни й дивилася кудись у підлогу.
Стара прийшла до тями в ту мить, коли Левченко витираў їй долоні. Повіки її здригнулися й повільно розплющилися. Очі виявилися несподівано ясними — темними, уважними, не схожими на очі людини, яка вже майже пішла. Вона довго розглядала обличчя лікаря, що схилився над нею, потім ледь помітно поворушила губами.
— Синочку…
— Не марнуйте сил, — тихо сказав Левченко. — Дихайте спокійно.
— Руки в тебе…
