Старенька в лікарні знала більше, ніж здавалося всім довкола

— Вам не можна говорити, — м’яко зупинив він її.

— Не такі руки, щоб стару жебрачку відмивати, — прошепотіла вона. — А ти не відвернувся. Не погидував.

Він хотів відвести погляд, та не зміг. У її погляді було щось неприємно пряме, ніби вона бачила не білий халат, не посаду, не роки, а саму людину під усім цим. Стара раптом ухопила його за зап’ястя. Сили в пальцях майже не лишилося, але хватка вийшла наполегливою, чіпкою. Вона підтягнула його ближче, і Левченко нахилився.

— Слухай мене, — видихнула вона. — За те, що не відштовхнув, скажу. Тільки запам’ятай. Потім питати буде пізно.

Медсестра біля стіни завмерла, притискаючи до себе стос чистої білизни.

— Завтра… — стара судомно втягнула повітря. — Не починай із багатого. Зрозумів? Не ставай першим біля нього. Спершу знайди того, хто сон приносить. У кишеню йому заглянь. Там і побачиш.

— Кого ви маєте на увазі? — Левченко насупився. — Якого багатого? Яку кишеню?

— Той, хто присипляє… — прошелестіла вона. — До нього… заглянь…

Пальці розтиснулися. Голова старої трохи повернулася набік. Апарат, який медсестра встигла під’єднати, протягнув рівну, страшенно спокійну лінію.

Кілька секунд Левченко не рухався. У руці в нього лишалася мокра губка, і краплі падали на кахель одна за одною. У тиші, що настала, цей звук здавався непристойно гучним. Потім він опустив губку в таз, акуратно поправив сиве волосся біля скроні й накрив її плечі простирадлом.

— Запишіть час, — сказав він рівно. — І з’ясуйте, чи можна знайти рідних.

Він розкотив рукави, застібнув манжети, дістав із кишені обручку й повернув на палець. Коли виходив з оглядової, Оксана Іллівна все ще стояла в коридорі.

— Пробачте мені, Матвію Остаповичу, — сказала вона ледь чутно.

Левченко пройшов повз, не зупинившись.

Операцію Григорія Савелійовича Бондаря було призначено на дев’яту ранку. Йому було п’ятдесят сім. Великий забудовник, людина з десятками об’єктів, фірм, домовленостей і звичкою говорити з людьми так, ніби будь-які двері мають відчинятися перед ним самі. У лікарні він займав окрему палату на верхньому поверсі й навіть звідти віддавав розпорядження з упевненістю господаря великого кабінету.

Попереду було шунтування. Для Левченка така операція не була рідкістю: складна, що вимагала точності, але зрозуміла до кожного етапу. Бондар сам наполіг, щоб оперував саме головний лікар. Йому потрібен був не просто хірург, а ім’я, гарантія, людина, на яку можна вказати пальцем і сказати: цей відповідає.

До лікарні Левченко приїхав ще до світанку. Ніч минула повз нього. Він не спав, не намагався читати, не вмикав світла на кухні, не розмовляв сам із собою, хоч думки поверталися знову й знову. Перед початком зміни він довго стояв біля вікна ординаторської й дивився на порожню парковку, де ліхтарі лишали на мокрому асфальті тьмяні плями.

Слова померлої жінки не відпускали.

Він сердився на себе за це. Вмираючі нерідко говорять дивне. Біль, гіпоксія, страх, уривки пам’яті — лікар має знати ціну таким фразам. Лікар зобов’язаний триматися фактів, аналізів, протоколів, людей, перевірених роками спільної роботи. Не можна будувати ранок операційного дня на шепоті безіменної старої, до якої вчора відмовилися торкатися санітарки.

І все ж під шкірою сиділо холодне, гостре занепокоєння. Що впевненіше він пояснював собі, що все це випадкове марення, то ясніше ставало: він не заспокоїться, доки не перевірить.

В операційну він увійшов раніше за команду. Там було порожньо й незвично тихо. Інструменти під стерильними серветками чекали свого часу, лампи над столом горіли впівсили, повітря здавалося майже крижаним. Левченко підійшов до місця анестезіолога й зупинився перед підготовленим набором.

На столику лежали шприци, ампули, картки з позначками — все строго за порядком. Павло Руденко працював із ним дванадцять років. Спокійний, точний, педантичний до занудства фахівець. Таких колег зазвичай не перевіряють — до них звикають, як до надійного поручня на сходах. Тримаєшся — і не думаєш, що під долонею може виявитися порожнеча.

«Той, хто присипляє…»

Левченко взяв першу ампулу, повернув до лампи, прочитав назву. Поставив назад. Другу. Третю. На мить йому стало соромно за власну підозрілість: головний лікар, дорослий хірург, зранку перед складною операцією перебирає препарати через слова вмираючої незнайомки.

Він уже хотів відійти, та пальці чомусь затрималися на краю лотка. Левченко підтягнув його ближче до світла.

І тоді помітив. Дві ампули нічим не впадали в око: ті самі етикетки, та сама назва, той самий акуратний ряд. Але скло в них було трохи мутніше, а папір з одного боку ліг не ідеально рівно. Зовсім трохи. Майже непомітно. Він провів нігтем по краю наклейки. Етикетку переклеїли. Ретельно, вміло, але під нею вгадувалася слабка тінь попереднього напису.

Левченко поставив лоток на місце так обережно, ніби всередині скла був не препарат, а правда, яку не можна струснути зайвим рухом.

Двері операційної відчинилися за його спиною.