Суд уже майже вирішив залишити дитину з матір’ю, аж раптом сам хлопчик попросив слова

— А ще я майже сам роблю уроки. Тільки коли задачі дуже складні, тоді тебе кличу. Валентина Степанівна сказала, що я найкраще за всіх читаю вголос. Я хочу мамі прочитати шматочок із книжки. Вона раніше любила, коли я читав, так?

— Любила.

— І подарунок у мене є. Я картину намалював. Там наш дім, ми втрьох і собака. Собака поки що не справжній, але я подумав, раптом мама погодиться? Ти ж казав, коли мама повернеться, ми поговоримо.

— Поговоримо, Назаре. Обов’язково поговоримо.

Богдан говорив спокійно, але горло час від часу стискалося. Син так чекав цієї зустрічі, так ретельно збирав свої маленькі досягнення, ніби боявся: якщо не покаже мамі, яким хорошим став, вона знову поїде. Богдан відганяв цю думку, але вона все одно поверталася.

У терміналі прильоту було людно й гамірно. Люди стояли біля огорожі, сиділи на пластикових кріслах, дивилися на табло, піднімали телефони, зустрічали рідних із квітами й табличками. Назар одразу розгорнув плакат і підняв його високо, хоча руки в нього швидко втомилися.

— Тату, дивися! Уже написано, що рейс прибув!

— Бачу, сину.

Богдан поклав долоню йому на плече. Назар переминався з ноги на ногу, витягував шию, щоразу здригався, коли із зони прильоту виходила чергова жінка з валізою. Спершу з’явилася літня пара, потім кілька ділових людей, потім молода жінка з дитиною на руках. І раптом Назар скрикнув:

— Мамо!

Олеся вийшла з невеликою сумкою на коліщатках. На ній було бежеве пальто, якого Богдан ніколи не бачив, волосся лежало ідеальним укладанням, обличчя виглядало доглянутим і спокійним. У перші секунди він навіть не помітив холоду в її погляді — надто сильно зрадів тому, що вона йде сама, рівно ступає гладкою підлогою, не спирається ні на кого, не шукає очима інвалідного візка. Він пам’ятав її в лікарняній палаті, бліду, налякану, з пальцями, що вчепилися в його долоню. І тому ця нова поява мала стати дивом. Але диво чомусь не гріло. Воно було красиве, акуратне, чуже. Навіть хода в неї стала іншою — розміреною, упевненою, трохи відстороненою. Вона справді ходила. Богдан мав би зрадіти цьому до сліз. І він зрадів. Але разом із радістю в грудях ворухнулося щось холодне: жінка, яка йшла їм назустріч, здавалася знайомою лише зовні.

— Мамо! — Назар кинувся до неї, забувши про плакат. Картон випав із рук і ковзнув по підлозі.

Богдан підняв його, міцніше стиснув букет і пішов слідом. Назар обійняв Олесю так сильно, ніби боявся, що вона розчиниться в натовпі. Але Олеся не присіла, не розкрила рук назустріч, не притисла сина до себе. Вона стояла рівно, трохи схиливши голову, і лише коротко торкнулася його волосся.

— Здрастуй, Назаре, — сказала вона.

Це прозвучало ввічливо. Майже лагідно. Але не по-материнськи. Ніби вона вітала дитину знайомих, яку давно не бачила й не знала, що їй сказати.

Назар притулився сильніше. За кілька секунд він сам відступив, розгублено дивлячись на матір знизу вгору. Його усмішка не зникла відразу, вона ніби застрягла на обличчі, не розуміючи, що їй робити далі.

— З поверненням, рідна, — Богдан простягнув їй троянди й спробував поцілувати.

Олеся підставила щоку. Поцілунок вийшов короткий, сухий, майже випадковий. Вона взяла букет, навіть не опустивши обличчя до квітів.

— Дякую. — Її погляд ковзнув по залі, по сірому світлу за скляними дверима. — Тут усе таке саме. Нічого не змінюється. Місто як було похмурим, так і залишилося.

Богдан відчув, як усередині щось неприємно стиснулося. Він мимоволі глянув на сина. Назар стояв із плакатом, який батько повернув йому в руки, і вже не тримав його високо. Аркуш картону зігнувся по краях, плечі хлопчика опустилися.

— Поїдемо? — спитала Олеся, ніби поспішала закінчити зустріч.

— Машина на парковці. Давай сумку.

До машини вони йшли мовчки. У салоні Богдан спробував повернути розмові хоча б тінь тепла.

— Як переліт? Не надто важко?