Чоловік вимагав позбутися кішки через алергію, але прихована камера показала зовсім іншу причину

— Обирай, Марино. Або я, або ця тварюка.

Слова вдарили так різко, що в неї на мить зник слух. На кухні шипів чайник, за вікном мокрий сніг липнув до шибки, у коридорі тихо дзенькнув нашийник — Муся, злякавшись крику, сховалася під табуреткою і тепер обережно витягувала смугасту мордочку.

Марина стояла біля мийки з мокрими руками. На пальці бовталася тонка обручка, трохи потьмяніла від побутової хімії та часу. Вона дивилася на чоловіка й ніяк не могла поєднати його сьогоднішнє обличчя з тим Артемом, який три роки тому сам приніс додому маленький тремтячий клубочок із під’їзду.

Тоді кошеня пищало так жалібно, що Марина розплакалася просто на сходах. А Артем сміявся, закутував його у свій шарф і казав:

— Ну що, житимемо втрьох? Тільки ти за лоток відповідаєш.

Тепер він стояв посеред кухні, червоний, із запаленими очима, і дихав так шумно, ніби йому справді бракувало повітря.

— У мене алергія, ти розумієш? — майже викрикнув він. — Я задихаюся у власній квартирі! Лікар сказав: прибрати джерело. Негайно. А ти ніби не чуєш.

— Який лікар? — Марина витерла руки рушником. — Артеме, ти ж два роки з Мусею спав в одному ліжку. Вона в тебе на грудях лежала. Жодної алергії не було.

— Значить, з’явилася! — Він ударив долонею по столу. Чашка підстрибнула, на клейонку вихлюпнувся чай. — Чи ти тепер мене брехуном виставлятимеш?

Марина здригнулася. Останніми місяцями він дедалі частіше говорив саме так: не відповідав, а звинувачував. Будь-яке запитання перетворювалося на напад на нього. Будь-який сумнів — на доказ її жорстокості.

Муся вибралася з-під табуретки й тихо підійшла до Марини, притулилася боком до її ноги. Від цього простого руху в Марини защипало в носі.

— Я не виставляю тебе брехуном, — сказала вона глухо. — Я намагаюся зрозуміти.

— Зрозуміти? — Артем хрипко розсміявся. — Та тут і розуміти нічого. Завтра вранці цієї кішки тут не буде.

— У притулок можна спробувати…

— Жодних притулків. — Він різко нахилився, схопив Мусю за карк.

Кішка коротко скрикнула.

— Артеме! — Марина кинулася до нього. — Ти що робиш?!

Він смикнув рукою, але Мусю не відпустив. Та повисла в його пальцях, підібгавши лапи, очі її розширилися від жаху.

— Ось що треба було зробити давно, — прошипів він. — Відчинив двері й випустив. Тварини на вулиці живуть, нічого.

Марина схопила його за зап’ясток. Її пальці були крижаними.

— Відпусти її.

Кілька секунд вони дивилися одне на одного, і в цьому погляді було щось зовсім чуже. Не втома, не роздратування, не сімейна сварка після важкого дня. Щось холодне й небезпечне, ніби Артем перевіряв, скільки вона витримає.

Потім він розтиснув пальці. Муся впала на підлогу, шмигнула до кімнати.

— Добре, — сказав він тихо. — Тоді я піду сам. Але потім не плач.

Марина мовчала. У горлі стояв клубок, слова не проходили. Їй хотілося крикнути, що він не має права так говорити, що це не річ, не старий килимок, не зламаний чайник. Але останніми місяцями від її крику ставало тільки гірше: Артем грюкав дверима, зникав до ночі, повертався із запахом чужих парфумів і м’ятної жуйки, а потім казав, що вона все вигадує, бо «занадто багато сидить удома».

Він пішов до кімнати, голосно грюкнувши дверцятами шафи. Марина опустилася навпочіпки біля калюжки чаю й почала витирати стільницю, хоча руки тремтіли так, що ганчірка ледь не випадала.

Муся визирнула з-за дивана лише за пів години. Марина сиділа на підлозі біля батареї, обійнявши коліна, і дивилася в темне вікно. Кішка обережно підійшла, ткнулася вологим носом у її долоню. Марина погладила її по голові.

— Не віддам, — прошепотіла вона. — Чуєш?