Суд уже майже вирішив залишити дитину з матір’ю, аж раптом сам хлопчик попросив слова

— Терпимо, — відповіла Олеся, дістаючи телефон. — Хоча в економкласі втомлюєшся ще до посадки. Після нормальних умов це особливо відчувається.

Богдан промовчав. На квиток він збирав кілька місяців, відкладаючи буквально по крихтах. Бізнес-клас навіть не обговорювався. Він сподівався, що Олеся це розуміє. Судячи з її обличчя, не розуміла або не хотіла.

Зате невдовзі вона заговорила сама. Розповідала багато, майже не роблячи пауз: про клініку, про процедури, про реабілітолога, про гарний парк біля корпусу, про кафе, де подавали легкі сніданки, про людей, з якими познайомилася. Вона говорила жвавіше, ніж у перші хвилини зустрічі, але в її розповідях не було ні Богдана, ні Назара. Було тільки те середовище, де вона прожила півтора року, і та нова версія себе, яка, схоже, залишилася там головною.

— Ти навіть не уявляєш, через що я пройшла, — промовила вона, дивлячись у вікно. — Перший час я думала, що все, життя закінчилося. Що я назавжди залишуся у візку. А потім, коли ноги почали слухатися, коли я змогла зробити перші кроки… це неможливо описати. Доктор Крамер — неймовірний фахівець. Без нього я б не відновилася.

— Я радий, що тобі допомогли, — тихо сказав Богдан.

Назар сидів позаду незвично тихий. Зазвичай він перебивав, питав, уточнював, намагався вставити свої історії. Тепер мовчав, притискаючи плакат до грудей.

Олеся раптом повернулася до чоловіка.

— До речі. Я все хотіла спитати. Звідки ти взяв таку велику суму? Я приблизно уявляю, скільки коштували операція, лікування, реабілітація, ліки, перельоти. Це ж не малі гроші.

Руки Богдана на кермі напружилися.

— Я продав кафе, — сказав він після короткої паузи.

Салон ніби став тіснішим. Олеся повільно поклала телефон на коліна й повернулася до нього всім корпусом.

— Що ти зробив?

— Продав кафе.

— Наше кафе? Те саме, яке твій дід починав? Те, яке ми стільки років піднімали?

— Так.

— І ти вирішив це сам? — голос Олесі став гострим. — Навіть не спитав мене?

— Тоді не було часу на обговорення. Лікарі казали: операцію треба робити терміново. Рахунок ішов на дні.

— Не було часу? — вона гірко всміхнулася. — Яка зручна фраза. Ти просто взяв і позбувся нашого майбутнього.

— Я намагався зберегти твоє майбутнє, Олесю.

— Не треба говорити так, ніби ти здійснив подвиг. Кафе приносило дохід. Це була наша опора. Можна було знайти інший вихід. Взяти гроші під заставу, позичити, домовитися.

— У кого? — Богдан уперше за час розмови подивився на неї, потім знову перевів погляд на дорогу. — Хто дав би таку суму швидко й без гарантій? Єдиною серйозною заставою було кафе. Я не міг сидіти й чекати, поки з’явиться диво.

— Отже, ти вибрав за нас обох.

— Я вибрав твою операцію.

— А тепер що? — Олеся стиснула губи. — Що ми маємо замість власної справи? Ти де працюєш?

— У ресторані.

— Ким?