Сваха висміяла скромний подарунок матері нареченої, не підозрюючи, що за хвилину дізнається його справжню цінність.

Уранці зателефонувала Оксана. Голос був стомлений, але спокійний.

— Мамо, як ти?

— Нормально, донечко. А у вас там як усе минуло далі?

— Ну, скандал, звісно, ще довго обговорювали. — Оксана зітхнула. — Світлана Ігорівна пішла хвилин за 20 після тебе, сказала, що в неї розболілася голова. Гості, звичайно, увесь вечір шепотілися, але потім якось відволіклися, почалися танці, усі більш-менш розвеселилися. Богдан усю ніч від мене не відходив, обіймав, казав, що йому соромно за матір, що він навіть не підозрював, наскільки далеко вона зайшла.

— А сам що думає з приводу всієї цієї історії з квартирою?

— Він сказав, що категорично проти того, щоб мама втручалася в наші з ним справи, а тим паче у твої особисті справи. Сказав, що серйозно з нею поговорить, що вона не має права так поводитися. Мамо, він хороший, справді, він не такий, як вона. Ти не думай, що він усе це схвалює.

— Я й не думаю про нього погано, донечко. Чоловік не відповідає за характер своєї матері, якщо сам поводиться гідно. Просто йому доведеться навчитися ставити її на місце, якщо вона й далі намагатиметься керувати вашим життям.

Вони ще трохи поговорили й домовилися зустрітися після повернення молодих із короткої весільної подорожі. Богдан узяв десять днів відпустки, щоб поїхати з дружиною на узбережжя, довше відпочити й оговтатися після такого напруженого дня.

Лариса Михайлівна зраділа цьому рішенню. Нехай відпочинуть, прийдуть до тями, а розбиратися зі скандалом можна й потім. Однак спокій тривав недовго.

Уже за два дні, коли Лариса Михайлівна вийшла на роботу до поліклініки, до неї в коридорі підійшла колега, яка працювала в реєстратурі. Жінка жила в сусідньому з Ларисою Михайлівною будинку й знала багатьох місцевих мешканців.

— Ларисо, чула, у тебе тут якась історія трапилася, — сказала вона з цікавістю, але й із явною підтримкою в голосі. — Моя сусідка Ніна була на весіллі твоєї доньки, далека рідня нареченого, здається. Розповідала, як ти ту сваху відчитала прилюдно. Молодець, каже, усе правильно сказала.

Лариса Михайлівна стримано всміхнулася: не хотілося обговорювати особисте на роботі, та ще й подробиці, які вже встигли розлетітися поголосом.

— Було діло, — коротко відповіла вона. — Не будемо зараз про це. Працювати треба.

Але протягом наступного тижня вона кілька разів ловила на собі зацікавлені погляди сусідів, знайомих, чула уривки розмов, із яких розуміла: історія з весілля розійшлася околицею швидше, ніж вона могла очікувати.

Хтось переказував цю версію співчутливо, захоплюючись її твердістю. Хтось, напевно зі слів родичів Світлани Ігорівни, змальовував її скупою й черствою матір’ю, яка через жадібність зіпсувала свято доньки. Лариса Михайлівна намагалася не зважати на пересуди.

Вона давно засвоїла, що чужа думка не варта того, аби через неї втрачати сон, особливо коли знаєш правду про себе та свої вчинки.

Через десять днів після весілля ввечері у двері Лариси Михайлівни подзвонили. Вона поглянула у вічко й побачила незнайомого чоловіка середнього віку в діловому костюмі, з текою документів під пахвою.

— Хто там? — запитала вона, не відчиняючи дверей.

— Добрий вечір. Я представляю інтереси Світлани Ігорівни. Маю до вас ділову розмову щодо вашої нерухомості, — почувся з-за дверей спокійний, професійно поставлений голос.

Лариса Михайлівна відчула, як усередині знову закипає та сама холодна рішучість, яка допомогла їй і на весіллі не розгубитися перед лицем публічного приниження.

— Молодий чоловіче, — сказала вона крізь зачинені двері, — у мене немає жодних ділових питань зі Світланою Ігорівною, тим паче через посередників. Якщо вона має що мені сказати, нехай говорить сама, особисто, а не підсилає незнайомих людей до моїх дверей. І, до речі, я записую цю розмову на телефон на випадок, якщо ви мали якісь наміри щодо моєї власності без моєї згоди.

За дверима запала пауза, а потім почулися кроки, що віддалялися. Лариса Михайлівна, переконавшись крізь вічко, що чоловік справді пішов, повернулася на кухню, але руки в неї тремтіли від обурення.

Вона негайно набрала номер доньки.

— Оксано, до нас… Тобто до мене щойно приходив якийсь чоловік, назвався представником інтересів твоєї свекрухи. Ти знаєш, про що йдеться?

— Мамо, я не знаю, чесно.

Голос Оксани звучав стривожено.

— Ми з Богданом лише вчора повернулися. Я ще навіть до пуття зі Світланою Ігорівною після весілля не розмовляла. Зараз зателефоную Богданові, дізнаюся, що відбувається.

За пів години Оксана передзвонила, і в її голосі звучало неприховане обурення…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇