Сваха висміяла скромний подарунок матері нареченої, не підозрюючи, що за хвилину дізнається його справжню цінність.

— Мамо, ти не повіриш! Богдан поговорив із матір’ю, і виявляється, що вона найняла юриста, аби той, цитую, «вивчив можливості визнання квартири спільною сумісною власністю сім’ї та варіанти виділення частки молодій сім’ї через суд під приводом фактичного проживання й надання допомоги».

Лариса Михайлівна на мить завмерла, обмірковуючи почуте.

— З юридичного погляду це цілковита нісенітниця, — нарешті твердо сказала вона. — Квартира оформлена лише на мене. Жодного спільного проживання з вами в нас не було й немає. Ніхто там не зареєстрований, окрім мене. Жодні суди тут їй не допоможуть, якщо вона надумала щось затівати. Але сам факт, що вона найняла юриста й уже посилає людей до моїх дверей, — серйозний тривожний сигнал, донечко. Отже, вона не збирається просто так відступати.

— Мамо, мені так соромно за неї.

Оксана мало не плакала.

— Богдан розлючений, сказав матері прямо, що, якщо вона не припинить ці спроби, він узагалі перестане з нею спілкуватися. Після цієї розмови вона ніби притихла, але я боюся, що ненадовго.

— Добре, що Богдан на твоєму боці, — сказала Лариса Михайлівна. — Але домовмося так. Цього тижня я піду до нотаріуса й до хорошого юриста, проконсультуюся, як якнайнадійніше захистити свої права, щоб жодні спроби тиску не мали ані найменшого шансу на успіх. А ти постарайся повідомляти мені про все, що говорить або планує твоя свекруха. Добре?

— Звичайно, мамо, обіцяю.

Наступного дня Лариса Михайлівна взяла відгул на роботі й вирушила на консультацію до юриста. Знайома порекомендувала досвідченого фахівця з житлових питань, який працював уже багато років і бачив чимало подібних сімейних суперечок.

Юрист, чоловік років 50 зі стомленими, але уважними очима, вислухав усю історію, попросив показати документи на квартиру, ретельно їх вивчив, поставив кілька уточнювальних запитань.

— Ларисо Михайлівно, — сказав він нарешті, відкладаючи документи вбік, — можу відразу вас заспокоїти. З юридичного погляду ваша позиція абсолютно надійна. Квартира оформлена лише на вас, придбана до шлюбу доньки, ніхто з молодої сім’ї там ніколи не проживав і не був зареєстрований. Визнати таку квартиру спільною сумісною власністю неможливо за жодних обставин. Це ваша особиста власність, придбана задовго до укладення шлюбу вашої доньки з людиною, сторонньою для цієї квартири. Будь-які спроби через суд домогтися виділення частки приречені на провал, бо для цього немає ані найменших юридичних підстав.

— А що щодо цих розмов про фактичне проживання та надання допомоги? — уточнила Лариса Михайлівна.

— Це стосується зовсім інших випадків. — Юрист похитав головою. — Наприклад, коли людина тривалий час фактично проживає у квартирі, вкладає гроші в її ремонт, утримання, і водночас є підстави вважати, що власник мав намір якось оформити цю участь. У вас же ситуація інша. Ніхто із сім’ї вашого зятя ніколи не проживав у вашій квартирі, жодних вкладень не робив, а ви від самого початку чітко й публічно, при свідках, заявили, що квартира залишається винятково вашою. Ба більше, судячи з вашої розповіді, у вас є навіть свідки тієї розмови на весіллі, де ви сказали про це відкрито.

— Сто двадцять свідків. — Лариса Михайлівна невесело всміхнулася.

— От саме. — Юрист теж дозволив собі легку усмішку. — Тож із юридичного погляду вам абсолютно немає про що хвилюватися. Єдине, що я порадив би для цілковитого спокою, — скласти заповіт, якщо ви цього ще не зробили, щоб остаточно унеможливити будь-які спекуляції щодо долі квартири в майбутньому, а також, можливо, оформити в нотаріуса своєрідну заяву про те, що ви нікому не давали згоди на проживання у вашій квартирі й не маєте наміру її давати. Це не обов’язково, але стане додатковою страховкою на випадок, якщо опоненти спробують якось спотворити факти.

Лариса Михайлівна дослухалася до поради юриста. Того ж дня оформила заповіт на користь доньки, а також написала й засвідчила в нотаріуса офіційну заяву, у якій було зафіксовано, що вона є одноосібною власницею квартири й не давала та не має наміру давати згоди на проживання або реєстрацію в ній будь-яких третіх осіб.

Це помітно її заспокоїло. Тепер, що б не робила Світлана Ігорівна, юридичний ґрунт під ногами Лариси Михайлівни був абсолютно твердим.

Минуло близько трьох тижнів після весілля, і життя, здавалося, почало входити у звичну колію. Оксана з Богданом винайняли невелику квартиру, почали відкладати гроші на перший внесок за іпотекою, використовуючи, зокрема, й материн подарунок. Світлана Ігорівна, судячи з розповідей доньки, притихла, більше не заводила розмов про квартиру Лариси Михайлівни, хоча й далі за кожної слушної нагоди нагадувала, яка вона щедра й турботлива свекруха, що організувала таке розкішне весілля.

Лариса Михайлівна намагалася не думати надто багато про те, що сталося. Повернулася до свого звичного життя: роботи в поліклініці, зустрічей із подругами на вихідних, нечастих візитів до доньки. Але десь глибоко всередині в неї залишалося відчуття недомовленості, ніби ця історія ще не закінчилася, ніби Світлана Ігорівна просто вичікує зручнішої миті, щоб зробити нову спробу…👉Продовження, натисніть на кнопку “Вперед” під рекламою👇👇👇