Свекруха наполегливо вимагала продати мою дошлюбну квартиру. Сюрприз, який чекав на мене під час знайомства із сусідами знизу
Високий, гладко виголений, у модній шкіряній куртці й джинсах, що чудово на ньому сиділи. У таких зараз ходять усі люди, які себе поважають, і в яких самоповага підкріплена фінансовими можливостями. Загалом, одягнений відмінно, та й сам нічого собі.
Відкрите, упевнене обличчя, і головне, у людини, попри достаток, явно в наявності совість і порядність. За нинішніх часів це важливо. — Ну, мені далеко взагалі-то, — вимовила нарешті Катя.
— А щодо хімчистки, не турбуйтеся, виперу сама. Боюся, що хімчистки моє пальтечко вже просто не витримає, розвалиться. Катя невпевнено хихикнула.
Їхати було й справді доволі далеко. І в них було досить часу, щоб познайомитися. Чоловіка звали Віктор, він займався бізнесом, жив сам у власній квартирі, і машина, в якій зараз із цілком невідомим раніше комфортом сиділа Катя, теж належала йому.
При цьому Віктор навіщось повідомив Каті, що він цілком вільний. Він поцікавився, як у неї з часом завтра ввечері. Катя з сумнівом подивилася на своє єдине пальтечко.
Вона глянула на черевики з пооббиваними носками, що плямилися бурими патьоками, через дурну звичку весь час перечіпатися об пороги. Потім її погляд упав на доволі облізлий пакет із фото червоного автомобіля старої моделі, який вона ретельно мила вже кілька разів, і перевела очі на Віктора. — Навіщо тобі це? — спитала вона його відверто й отримала таку саму відверту відповідь.
— Ти мені дуже подобаєшся. — Гаразд, слухай, приємно було познайомитися, і дякую, що підвіз. Катерина рішуче вилізла з машини біля рідного під’їзду й кивнула новому знайомому.
— Давай, рушай, а то в нас зараз увесь перший, та й другий поверх від цікавості полопаються. — Катю, то я не зрозумів, я можу завтра за тобою під’їхати? Ну, годині о шостій.
— Покатаємося, повечеряємо десь, поговоримо? — спитав Віктор. — Та годі, Вітю, припини, ні до чого це, удачі тобі.
Вона рішуче всміхнулася й закрокувала до під’їзду. А наступного дня, повернувшись з інституту, здивовано завмерла. Біля її під’їзду стояла знайома велика чорна машина.
— Запізно повертаєшся, студентко, — усміхнувся Віктор, виходячи з машини їй назустріч. І треба визнати, він був диявольськи привабливий у цю мить. Сьогодні під свою чорну модну шкіряну куртку він одягнув світлу сорочку, а в руках тримав величезний букет білих хризантем.
— Ось, візьми квіти, якщо треба, перевдягнися і поїхали. Буду за тобою залицятися. — Слухай, а ти нахаба, — нарешті отямилася Катерина.
— Між іншим, з чого це ти взяв, що твої залицяння мені так уже й потрібні? Такий упевнений у собі, мовляв, кину заради тебе будь-кого?
