Свекруха наполегливо вимагала продати мою дошлюбну квартиру. Сюрприз, який чекав на мене під час знайомства із сусідами знизу

Сумне свято дуже затяглося, а потім з’ясувалося, що Олексієві Рязанову взагалі не можна було багато пити. Раніше його рятувало те, що він усе життя працював. Якщо він і приймав пару-трійку чарок, то винятково на свята.

Самому Олексієві нове захоплення несподівано сподобалося. Воно дозволяло не думати про втрачене, не бачити гіркого сьогодення й не розмірковувати про цілковиту відсутність майбутнього. Мама Катерини була тендітною, доволі хворобливою жінкою, яка майже одночасно з чоловіком втратила роботу.

Вона від самого закінчення навчання тихо й скромно просиділа в куточку однієї з кафедр рідного технічного інституту на посаді лаборантки. І коли перекроювання старої системи освіти дісталося до їхнього закладу, вилетіла з нього через непотрібність однією з перших. Вона помикалася в пошуках заробітку й перелякано затихла на посаді продавчині в крихітному кіоску.

Знань доцентки кафедри економіки вистачило, щоб рахувати брудні купюри й складати їх у шухлядку. Щоправда, вона однаково постійно втрачала частину заробітку через несподівані нестачі, але все ж це була яка-не-яка стабільність. Господар точки цінував її за патологічну чесність і навіть регулярно преміював шоколадними батончиками, які Катерина просто обожнювала.

Олексій за кілька місяців прийшов до тями, схаменувся й знайшов роботу техніком на якомусь ринку. Грошей у сім’ї майже не було, але були які-не-які продукти. Загалом, виживали як усі.

П’ятикурсниця педагогічного інституту Катерина теж намагалася вносити в сімейну скарбничку бодай щось. Вона з сумом міркувала, на що житиме в цьому новому світі зі своєю благородною, але дуже вже недохідною професією. Міркувала майже безперервно й навіть вулицями призвичаїлася ходити, занурившись у думки.

І доходилася, додумалася, отямилася від того, що їй в обличчя летять бризки води. Катерина безпорадно завмерла на узбіччі, спостерігаючи за брудною водою з калюжі. Ця вода, щедро кинута машиною, що проїжджала повз, вбиралася в стареньке світле пальто.

Ситуація була цілком банальна. Люди, завантажені проблемами виживання, взагалі перестали помічати одне одного. Чого вже звертати увагу на якусь роззявлену квочку на узбіччі.

— От гад який, накупували собі іномарок і ганяють як навіжені! — пролунали обурені вигуки перехожих. — Поліції на них немає!

Катя була з ними щиро згодна, витерла обличчя хустинкою й докірливо подивилася в бік машини. За всіма законами вона мала б уже квапливо зникати з поля зору. Але цього разу сталося щось нетипове.

На подив оточення великий блискучий чорний автомобіль раптом сповільнився й, верескнувши гальмами, зупинився. А потім, давши задній хід, повільно під’їхав до Каті. — Дівчино, вибачте, я вас оббризкав, здається, — долинуло до неї з відчиненого вікна.

— Сідайте, я відвезу вас, куди скажете. — Обійдуся, — пробурчала Катерина спідлоба, розглядаючи автомобіль. Відверто кажучи, зблизька таких машин вона ще ніколи не бачила.

У їхньому дворі тусувалися автомобілісти іншого рівня, які отримали свої машини здебільшого від попередніх поколінь. Іноземні марки, що з’явилися у великій кількості, були всі як на підбір маленькі й уже добряче пошарпані життям та дорогами. А тут ну просто автомобіль із закордонного кіно.

Розглядаючи машину, вона навіть забула про своє скрутне становище й водія. Але він рішуче нагадав про себе. Виявилося, він уже вийшов із машини, жартома показав кулак комусь нетерпляче сигналячому позаду й розчинив перед нею дверцята.

— Ні, я не можу вас отак кинути. Я винен і мушу, принаймні, відвезти вас додому й оплатити вам хімчистку. Катя уважно подивилася на чоловіка…