Свекруха наполегливо вимагала продати мою дошлюбну квартиру. Сюрприз, який чекав на мене під час знайомства із сусідами знизу

Майбутня вчителька, сім’я бідна, сама не модель. То скажи чесно, що тобі від мене треба?

— От у тому й річ, що нічого. Нічого мені, Катрусю, від тебе не треба, розумієш? Віктор серйозно подивився на неї й пригорнув до себе, ніжно поцілувавши в чоло.

— Просто ти мені дуже подобаєшся. Мені добре й спокійно поруч із тобою, от і все. Катю, Катрусю.

Чи пролунало тоді слово «кохання»? Катя замислилася над цим пізніше, потім. Трохи приголомшена, оглушена зізнанням і всім, що сталося потім у Вітиній квартирі, вона дісталася додому.

Напевно, так, пролунало. Та напевно, а як же без цього? Він же покликав її заміж.

А як можна зробити таке без любові? До того ж Віктор розумний, сильний і вольовий чоловік. І він-то вже точно напевно знає, що робить, і віддає собі звіт у своїх вчинках.

Краще вже подумати про себе, про свої почуття й бажання. Що вона сама-то відчуває до Віктора? Це складне питання, набагато складніше, ніж здається на перший погляд, принаймні для неї, Каті.

От, наприклад, для її шкільної подруги Світки таких складнощів узагалі не існує. — Та ти з глузду з’їхала, — думає вона. — Такий хлопець за тобою бігає!

Та його треба хапати за руки-ноги й тягти до РАЦСу, поки він не передумав. Ти дурна, чи що? Хочеш усе життя простирчати у вашій хрущовці з предками й животіти на зарплату вчительки?

Ну ти даєш, Рязанова. Я, звісно, завжди знала, що ти трохи того, але не до такої ж міри. Ти що, зібралася принца на білому коні чекати чи одразу цього, як його, аристократа з роману?

Ну сиди, чекай великого й чистого кохання. Тільки потім не скаржся, що життя, виявляється, повз тебе пройшло. Але хто має рацію?

Світка зі своїм прагматизмом і тверезим поглядом на життя? Чи вона сама, яка з усіх сил шукає в собі любов до Віктора, або хоча б щось схоже на неї, і не знаходить? І від цього почувається ошуканою й ошуканкою водночас.

З такими думками вона й блукала рідною квартирою. І мимоволі обводила очима старі поліровані меблі з дверцятами, що самі собою розчинялися. Потім дивилася на допотопний величезний телевізор із полірованими ж боками й диван із боковинами, що роз’їхалися в різні боки.

Усе те, що колись багато років тому було ознакою добробуту й комфорту, тепер жалібно скрипіло. Воно лисніло до краю затертими місцями й скаржилося на старість і ветхість. Авжеж, контраст був очевидний.

А от у Віктора квартира, звісно, не дуже велика, але в хорошому будинку в центрі міста. Вона була відремонтована у світлих спокійних тонах. Це було незвично для Каті, яка виросла з переконанням, що чим яскравіший візерунок на шпалерах, тим краще.

У кутку кухні тихо дзюрчав небачений за висотою холодильник, а телевізор був дивно й незвично пласким. На полицях вишикувалися ряди відеокасет, предмет мрій усіх Катиних друзів і знайомих. Поруч виблискував панеллю головний герой сучасного життя — відеомагнітофон.

Ну і, нарешті, диван, величезний, на пів кімнати, кутовий, оббитий м’яким світлим матеріалом. Він так і манив залізти туди з ногами, укритися пледом і клацнути кнопкою на пульті. Можна було ввімкнути кумедні й нескінченні перегони американських кота й миші…