Святковий вечір у сина виявився зовсім не таким теплим, яким здавався з вікна

— Я чашку на столі залишив. Одну. Після чаю. Не поставив одразу в мийку. Вона почала кричати, сказала, що якщо я не поважаю чужу працю і чистоту, то й вечеря мені теж не потрібна.

Дід одразу набрав сина. Олексій відповів неохоче, з роздратованим зітханням.

— Тату, ну знову? Ти ж знаєш підлітків. Він усе перебільшує. Роздмухує драму з нічого, а ти віриш. Марина просто привчає його до порядку. Що в цьому поганого? Він огризнувся, вона відреагувала. Нормальна ситуація.

— Нормальна? Залишити хлопця, що росте, без вечері через чашку? Льошо, ти сам себе чуєш?

— Я чую тільки те, що ви з мамою його розбалували. Влаштували йому вічний курорт, а мені тепер із ним жити. Так, Марина сувора. Зате справедлива. У нас усе нормально. Не лізьте, будь ласка, у нашу сім’ю.

Коли Григорій Савельович переказав цю розмову дружині, Анна Петрівна довго мовчала, потім сказала:

— Грицю, з хлопцем там недобре. Дуже недобре. Я відчуваю.

— Олексій не допустить біди, — відповів він тоді. — Він же батько.

Анна Петрівна подивилася на нього так, що той погляд потім ще багато разів спливав у нього в пам’яті. У ньому не було докору. Лише втомлене знання, до якого він сам тоді не дотягнувся.

Узимку дід забрав Мишка на риболовлю. На льоду хлопчина наче оживав: базікав, сміявся, розповідав про школу, сперечався про наживки, будував плани на канікули. Зовсім інша дитина. Не затиснута, не насторожена, а жива. Від цього у Григорія Савельовича під серцем тягло дедалі сильніше.

Після риболовлі вони заїхали до лазні. У роздягальні дід помітив на плечі онука великий синець — свіжий, темний, із чітким краєм.

— Мишку, повернися-но. Це що таке?

Хлопець швидко натягнув сорочку.

— Та дурниця. Об одвірок ударився. Уночі встав, у темряві не вписався.

Він говорив надто швидко й не дивився в очі.

— Діду, а можна я в тебе залишуся? Ну хоча б на кілька днів. У тебе спокійно. І на риболовлю ще з’їздимо.

— Та звісно можна. Що ти питаєш? Це і твій дім теж.

— Правда?

У цьому короткому «правда?» було стільки надії, що в діда пересохло в горлі.

Але за годину зателефонував Олексій. Голос у нього був жорсткий: Марина незадоволена, Мишка треба повертати. Хлопець почув розмову, мовчки вдягнувся й вийшов до машини. Не сперечався. Не просив. Видно, вже знав: якщо дорослі вирішили, прохання нічого не змінюють.

Вісім місяців тому Анна Петрівна померла. Дім на околиці осиротів, хоча в ньому все ще жила її пам’ять. На полицях лежали в’язані серветки. У коморі стояли банки з варенням, підписані її округлим почерком: «вишня», «смородина», «червень», «липень». На кухні лишився старенький радіоприймач, який Григорій Савельович так і не переналаштував. На стіні біля холодильника висіла її фотографія: молода Анна з гітарою, сміється на якомусь заводському вечорі.

Без неї він залишився сам на сам зі своїм характером. Із запальністю, впертістю, звичкою спершу рубати, а потім думати. І вперше за сорок років шлюбу йому не було в кого спитати: «Аню, скажи, як правильно?»

Тридцять першого грудня він поклав на пасажирське сидіння старенького позашляховика два подарунки для Мишка: зимову вудку з котушкою і третю книжку з серії, яку онук читав уже давно. Подзвонив Олексієві. Той скинув після кількох гудків. Дід набрав знову. Те саме.

За вікном густо валив сніг. По радіо попереджали про сильну заметіль, але Григорій Савельович уже виїхав із двору.

На півдорозі він зупинився на заправці. Усередині було тепло, пахло кавою й свіжою випічкою. Молода продавчиня з косою глянула на його покупки: вудка, загорнута в газету, книжка в подарунковому папері, шоколадки, термос.

— Ви куди в таку погоду? На дорозі ж майже нічого не видно.

— До родини їду. Свято, запізнюватися не можна.

— Може, перечекаєте?