Вони думали, що контролюють чуже весілля, не підозрюючи, хто вже чекає на них за святковими дверима

— Не віддавайте мене їм… будь ласка.

Тонкі пальці вчепилися в рукав Назара Кравченка так судомно, ніби тканина була останньою мотузкою над прірвою. Дівчина в подертому весільному платті стояла за його плечем, босі ступні й коліна були збиті до крові, обличчя посіріло від холоду й пережитого жаху. Вона тремтіла не лише від вітру: вся її худенька постать промовляла про довгий страх, про безсонні ночі, про спробу вирватися з чиїхось брудних рук.

Уперек лісової дороги, зметнувши мокру глину, зупинився чорний позашляховик. Дверцята розчахнулися майже одночасно. На дорогу вийшли троє: шкіряні куртки, спортивні штани, важкі черевики, звичка тримати руки біля пояса. Обличчя в них були ситі, самовдоволені, з тим виразом, з яким люди приходять не просити, а забирати.

Назар дивився на них спокійно. Надто спокійно для худого, неголеного лісника з сивиною на скронях, старою курткою, вицвілими штанами й шрамом, що перетинав брову. Він давно привчив себе не реагувати на чужу грубість, не дивитися туди, де пахло бідою, не торкатися зброї навіть подумки. Майже два роки він переконував себе, що війна лишилася за перевалом, за шпиталем, за чужими смертями, яких він так і не зміг забути.

Але зараз один із бандитів ліниво всміхнувся й потягнув з-за ременя пістолет. Метал клацнув у його руці неголосно, майже буденно. І в грудях Назара, там, де він поховав усе колишнє, щось зірвалося з мертвої точки.

Та війна не закінчилася. Вона просто причаїлася, терпляче чекала, поки хтось знову поставить беззахисну людину йому за спину. Усе, що він намагався в собі заглушити — розрахунок дистанції, пам’ять м’язів, холодний погляд на чужі руки, — піднялося без команди. Назар навіть не встиг злякатися цього повернення. Він лише зрозумів: якщо зараз відступить, то більше ніколи не зможе дивитися в дзеркало…