Святковий вечір у сина виявився зовсім не таким теплим, яким здавався з вікна

Там мете так, що машини вже в кюветах стоять. У нас тепло, кава є, телевізор працює.

Григорій Савельович хмикнув.

— Дівчино, я в молодості в таку заметіль на зміну велосипедом добирався. Дорога тоді була не дорога, а сам напрямок. Велосипед після цього, щоправда, довго не прожив, зате я завжди доїжджав.

Продавчиня розсміялася, потім кивнула на вудку.

— Риболовля просто сьогодні?

— Найважливіша в житті, — серйозно відповів він. — Онука треба витягти. Велика риба.

Вона пробила покупки й уже без усмішки сказала:

— Тоді неодмінно впіймайте.

Він підняв руку на прощання й вийшов назад у сніг.

Машина повзла крізь заметіль. Двірники не встигали змітати сніг, фари вихоплювали з темряви косі білі смуги. Дорога розтяглася, час розповзся. Григорій Савельович міцно тримав кермо й думав про Мишка. Як той зрадіє вудці. Як вони сядуть за стіл. Як, може, цей вечір хоч трохи склеїть те, що три роки розлазилося по швах.

У голові звучав голос Анни Петрівни: «Сім’я — це не стіни. Це люди, яким не байдуже».

Будинок Марини з’явився зі снігової імли ошатною плямою. На паркані блимали гірлянди, вікна світилися, за шибкою мерехтіла ялинка. З димаря здіймався дим. У вітальні виднілися постаті, накритий стіл, святкова метушня.

А біля хвіртки стояв Мишко.

У майці. Босий. На втоптаному снігу.

Він обіймав себе руками й переступав з ноги на ногу, але ноги вже майже не слухалися. Обличчя стало сірим, губи посиніли. Ступні багровіли, а пальці були моторошно білі.

Григорій Савельович вискочив із машини, зірвав із себе теплу куртку й накинув на онука. Потім стягнув із себе валянки й натягнув йому на ноги.

Хвіртка не була замкнена. А от вхідні двері виявилися зачинені зсередини. За склопакетами чулися музика, голоси, дзенькіт посуду.

— Дідусю, їдь, — прошепотів Мишко. — Будь ласка. Якщо Марина тебе побачить, мені потім буде гірше. Вона й так… Вона через качку.

— Гірше, ніж зараз, уже нікуди, — глухо сказав дід. — У машину. Швидко.

У салоні він увімкнув пічку на повну, дістав із багажника ковдру, закутав Мишка й почав розтирати йому ступні. Ноги були крижані, тверді, майже не згиналися.

— Дихай. Сиди рівно. А тепер розповідай. Із самого початку й без брехні.

Марина доручила йому наглядати за качкою в духовці, поки сама поїхала по продукти. Мишко відволікся на телефон. Верхня скоринка стала темнішою, ніж Марина хотіла. Качка не згоріла, не зіпсувалася — просто підрум’янилася сильніше.

Коли Марина повернулася й відчинила духовку, почався крик. Вона називала його недоумком, казала, що він навмисне все зіпсував, що тепер перед гостями соромно. Аліса втекла до себе. Потім Марина забрала в Мишка телефон, ключі й веліла вийти за хвіртку. Стояти там, поки він не зрозуміє, що накоїв.

— А батько? — спитав Григорій Савельович, і власний голос видався йому чужим. — Де був батько?