Святковий вечір у сина виявився зовсім не таким теплим, яким здавався з вікна

— Спочатку вийшов на кухню. Але Марина сказала йому не втручатися у виховання. Він постояв, подивився на мене… і пішов назад. Двері прикрив. Щоб не чути.

Це сталося близько четвертої. Зараз була майже п’ята. Майже годину хлопчина простояв на морозі без взуття, без куртки, без телефона.

Якийсь час Мишко мовчав, гріючи долоні біля гарячого повітря. Дід не квапив. Просто розтирав йому ноги й чекав. Потім слова самі прорвалися — спершу окремими фразами, потім потоком, що накопичувався три роки.

Минулого місяця Марина вигнала його ночувати в гараж за те, що він не виніс сміття. Гараж не опалювався. Він просидів до ранку на старому автомобільному сидінні, накрившись брудним чохлом. За розбиту склянку вона не давала йому їсти півтора дня: «поки не навчишся цінувати чужі речі». А минулої зими, коли дід приїжджав на свято й ночував у домі, Марина веліла Мишкові мовчати за столом. Дід тоді подумав, що в підлітка просто настрій. Після вечері вона вигнала його надвір за якусь дрібницю, і Мишко ночував на задньому сидінні дідової машини, що стояла за парканом.

— Зачекай, — Григорій Савельович перестав розтирати йому ступні. — Тобто я тоді сидів у теплі, пив чай, міркував, яка в нас пристойна сім’я, а ти в цей час мерз у моїй машині?

— Там було тепліше, ніж у гаражі, — тихо сказав Мишко. — Машина не зачинялася. Я вранці повернувся до того, як ти прокинувся.

Дід відвернувся до лобового скла. За ним заметіль крутила білий пил. Кілька секунд він не міг вдихнути. Усередині піднялося щось гаряче й важке, таке, від чого хотілося вийти й кулаками рознести паркан.

— Мишку, не мороч мені голову. Те, що вона робить, — це не виховання. Це знущання. Гарно запаковане, із серветками на столі й правильними словами. Але суть від цього не змінюється.

— Діду, не треба, — Мишко втиснувся в ковдру. — Якщо ти зараз влаштуєш скандал, вона потім усе згадає. Завжди стає гірше, коли хтось втручається.

— А батько твій? Цей зразковий глава сім’ї? Він узагалі голос має? Чи його разом із совістю в передпокої лишають?

— Тато каже, що Марина просто хоче порядку. Що це її дім і її правила. Що мені треба старатися.

— Добре. А мати? Ти їй дзвонив? Розповідав?

Мишко замовк і підтягнув ковдру до підборіддя.

— Мама пішла, коли мені було тринадцять. Вона не дзвонить.

Григорій Савельович різко видихнув.

— Усе. Досить. Ти їдеш зі мною. Зараз.

— Вона не відпустить. І тато теж. Марина викличе поліцію і скаже, що ти мене вкрав.

— Нехай викликає хоч усіх за списком. Я за свого онука будь-кому поясню, де виховання, а де мерзота. Сиди в машині.

Він вимкнув пічку, вийшов і попрямував до будинку.

Стукати він не став. Дзвонити теж. Розігнався на три кроки й ударив плечем біля замка. Йому було шістдесят вісім, але сорок років біля верстата залишили в цьому плечі таку силу, що одвірок тріснув, замок вилетів, а двері розчахнулися всередину й ударилися об стіну передпокою.

У вітальні сяяла ялинка. На столі стояли салати, келихи, ошатний посуд і качка — золотава, гарна, ніби жодної біди через неї не було. Олексій сидів на чолі столу з пультом. По телевізору йшла святкова передача. Марина була поруч, у святковій сукні, з келихом. Аліса тягнулася виделкою до салату.

Усі троє завмерли…