Син підселив до хворої матері сувору квартирантку, сподіваючись на найгірше. Сюрприз, який чекав на нього після повернення

— луною відгукнулася мати. «За що?» «За чужу підлість», — коротко відповіла Поліна, не опускаючи очей.

У цю мить вона вирішила: якщо старенька вижене її в ніч, нехай. Краще замерзнути на вулиці, ніж знову жити у брехні. Але Таїсія Макарівна не закричала.

Вона тяжко зітхнула, ніби з її плечей звалився невидимий камінь. «Зрозуміло», — тихо сказала вона. «Значить, вижити мене з хати надумав, щоб я сама втекла зі страху, а землю продати. Ось воно як».

Повисла довга пауза. Обидві жінки мовчали, перетравлюючи цю пекучу правду. Двоє зраджених людей сиділи один навпроти одного в теплій хаті, поки за вікном вив холодний осінній вітер.

Ну що ж, Таїсія Макарівна рішуче змахнула невидиму крихту зі столу. «Спати пора, завтра вставати рано. Дрова колоти треба, раз уже ти помічниця».

Ранок увірвався до хати колючим морозним протягом. Ніч для Таїсії Макарівни тяглася в’язкою смолою. Вона сиділа біля кухонного столу, не запалюючи світла, а пальці бездумно перебирали бахрому вовняної скатертини.

У темному кутку ритмічно відлічували час старі ходики з мідним маятником, і кожен удар механізму віддавався тупим болем у скронях. Ілюзія, яку вона так вибудовувала перед сусідами роками, зруйнувалася в одну мить, поховавши під своїми уламками рештки материнської гордості. На плиті в алюмінієвій каструлі тихо булькала вода.

Пахло прілим сіном від занесених звечора дров і кислуватим дріжджовим тістом, що підходило в емальованому тазику, накритому лляним рушником. Таїсія опустила долоні на прохолодну глазур миски. Дотик до твердої поверхні трохи протвережував.

Денис, її єдиний син, заради якого вона роками віддавала останнє, привіз у дім чуже лихо. Він кинув цю жінку, Поліну, як кидають бродячого собаку в чужий двір, сподіваючись, що та загризе господарів. У сінях почувся шерех, і Таїсія Макарівна випростала спину.

Дошки підлоги глухо озвалися під чужими важкими кроками. У дверному прорізі з’явилася Поліна, уже встигнувши натягнути свою мішкувату куртку. У передсвітанкових сутінках її постать здавалася ще більш настовбурченою.

Погляд залишався колючим і недовірливим, ніби вона щосекунди чекала удару. «Доброго ранку», — голос Таїсії прозвучав хрипко. Вона прокашлялася, наливаючи окріп у заварник із відбитим носиком.

Густий аромат чорного чаю зі смородиновим листом поплив кухнею. «Сідай, снідатимемо». Поліна переступила з ноги на ногу, і її стоптані черевики залишили на чистому половичку вологі сліди.

«Я дров наколю», — коротко кинула вона, ігноруючи запрошення. «Де колун?» «У сараї, за дровітнею, тільки ти зачекай, чай охолоне». Але двері вже грюкнули, відтинаючи її слова.

Мороз щипав щоки, щойно Поліна вийшла на ґанок. Повітря в селі здавалося щільним, кришталево чистим, від нього з незвички трохи запаморочилося в голові. Після спертих важких запахів казенних коридорів цей кисень п’янив.

Вона спустилася обледенілими сходами, міцно тримаючись за шорсткі дерев’яні перила. У сараї пахло машинним мастилом і сухим деревним пилом. Нащупавши важке руків’я сокири, Поліна вийшла до цурпалків.

Фізична праця завжди рятувала її від панічних думок. Вона замахнулася, і метал із дзвоном увігнався в непоступливу соснову колоду. Від удару в долонях стрельнуло болем, але вона лише міцніше перехопила гладеньке топорище.

Раз, другий — і поліно зі стуком розлетілося в боки, оголюючи світлу, просочену смолою серцевину. Вона рубала дрова, а перед очима стояло обличчя Дениса — сите, байдуже, з бридливо підібганими губами. Точно такий самий вираз був у її колишнього чоловіка Вадима на суді, коли він холоднокровно давав свідчення проти неї.

Зрадники завжди схожі один на одного. Вони ховають свою боягузливість за дорогими костюмами й правильними словами. Поліна з силою опустила сокиру, і цурпалок розлетівся навпіл.

Вона злилася на себе за те, що вчора дозволила собі розслабитися в теплі чужого дому, за те, що повірила в ілюзію безпеки. Їй тут не місце. Ця старенька — випадкова жертва синового егоїзму, а вона, Поліна, лише знаряддя в його брудній грі.

Треба йти. Зібрати свою дерматинову сумку й рушити на трасу, ловити попутку до обласного центру. Скрипнула хвіртка, і Поліна завмерла, опустивши сокиру.

До паркану підійшла дебела жінка в квітчастій хустці. У руках вона тримала порожню алюмінієву каністру. «Бог у поміч!» — гучно гукнула сусідка, з цікавістю розглядаючи незнайомку.

«А ти чия будеш? Денисова зазноба, чи що?» Поліна витерла тильним боком долоні піт, що виступив на лобі. Слова застрягли в горлі. Як пояснити цій пихатій здоров’ям сільській бабі, хто вона така?

На ґанок квапливо вийшла Таїсія Макарівна. Вона накинула поверх сукні стару душогрійку. «Здрастуй, Ніно!»

Старенька спустилася у двір, стаючи між сусідкою й Поліною. «Це племінниця моя троюрідна з боку покійного чоловіка. Приїхала от погостювати, підсобити по господарству».

Сусідка примружилася, переводячи погляд з однієї жінки на іншу. «Ото воно що! А я дивлюся, Денис твій учора пізно ввечері примчав і відразу помчав. Чого не заночував?»