Син попросив батька не приїжджати перед Новим роком, але візит без попередження відкрив тривожну правду

За кілька місяців зала суду була переповнена. Лариса сиділа на лаві підсудних у білому светрі грубої в’язки, без макіяжу, з акуратним хвостом. Вона ретельно створила образ наляканої, розкаяної жінки.

Її адвокат почав з історії про жорстокого свекра, який увірвався в дім зі зброєю, напав на родичів і викрав хворого чоловіка. Лариса говорила тихо, з красиво вивіреним тремтінням у голосі.

— Павло сам просив зв’язати його. Він боявся, що під час ломки зашкодить собі або мені. Я годувала його, доглядала, не відходила ні на крок. Я ж його дружина. Я зробила все, що могла.

У залі почувся співчутливий гул. Суддя подивився на Миколу з холодною увагою.

Микола сидів спокійно, склавши руки на колінах.

— Марку, вмикай наше кіно, — тихо сказав він. — А то ця вистава надто вже солодка.

Марк підвівся, під’єднав флешку й натиснув відтворення.

На екрані з’явився підвал. Лариса в чорній сукні стояла над Павлом, тиснула підбором на хворе коліно, висипала їжу йому на груди й говорила з крижаною ніжністю.

Остання фраза прозвучала в залі особливо страшно:

— Зроби всім послугу. Просто здохни вже…