В одному з київських будинків жила родина, яку сусіди намагалися оминати стороною — і недарма

Того вечора ніхто не почув крику. І навіть якби хтось його почув, навряд чи надав би цьому значення. Листопад 1964 року видався особливо сирим.

Київ ніби просякнув холодною вологою. Туман стелився низинами, липнув до одягу, забивався під коміри. На околицях міста це відчувалося найдужче.

Особливо там, де асфальт закінчувався й починалися вузькі нерівні вулиці приватного сектору. Ліхтарі тут стояли рідко; світло їхнє було тьмяне, жовте й радше підкреслювало темряву, ніж розганяло її. Микола Черненко йшов швидко, але невпевнено.

У руці він тримав складений учетверо аркуш. Адреса, написана квапливим почерком. Папір уже відсирів і м’яко гнувся під пальцями.

Він приїхав з іншого міста два дні тому. Відрядження затяглося, і питання з житлом довелося вирішувати на місці. У готелі йому відмовили одразу.

«Місць немає. Звертайтеся через управління». В управлінні лише розвели руками. Зрештою хтось із місцевих підказав.

«Ідіть у приватний сектор, там здають кімнати».

— Будинок 23 чи 25, — пробурмотів він, мружачись у темряві. Номери на будинках були не всюди.

Десь таблички висіли криво, десь їх не було зовсім. Паркани дерев’яні, подекуди перекошені, подекуди полатані різними дошками. За ними — темні подвір’я, сараї, рідкі вогники у вікнах.

Собака загавкав десь зовсім поруч, різко, надривно. Черненко здригнувся й пришвидшив ходу. Він утомився.

За день набігався по складах, розмовляв із людьми, оформлював папери. Хотілося лише одного — теплого кутка й сну. Він зупинився біля чергового будинку.

Хвіртка була зачинена, але не на замок. На сусідній ділянці висіла табличка з номером — 22. Отже, тут мав бути 23-й.

Черненко штовхнув хвіртку. Вона відчинилася з протяжним скрипом, ніби її давно не змащували. На подвір’ї було темніше, ніж на вулиці.

Земля під ногами виявилася м’якою, розмоклою. Десь збоку стояла акуратно складена дровітня, поруч — сарай із низьким дахом. І знову цей запах.

Він відчув його ще з вулиці, але тепер той став помітнішим. Важкий, солодкавий, змішаний із димом вугілля. Нерізкий, не відразливий, радше дивний.

Черненко скривився, але відразу вирішив, що це, мабуть, щось із господарства. Може, м’ясо, може, відходи. Він підійшов до дверей і постукав.

Спершу нічого не сталося. Потім тихі кроки всередині. Повільні, розмірені.

Двері відчинилися. На порозі стояла жінка років 45, а може, трохи більше. Щільна постать, темна хустка, пов’язана низько на лоб.

Обличчя спокійне, майже без виразу. — Вам кого? — спитала вона рівним голосом. Черненко ніяково всміхнувся.

— Я щодо кімнати. Мені сказали, тут здають.

Він простягнув їй аркуш.

Вона глянула на нього швидко, майже побіжно. — Заходьте, — сказала вона й відступила вбік. Він переступив поріг.

Усередині було тепло, навіть надто. Повітря сухе, пахло піччю і ще чимось. Тим самим солодкавим запахом, тільки сильніше.

Черненко зняв шапку.

— Я ненадовго, мені лише на кілька днів.

— Розберемося, — відповіла жінка, зачиняючи двері.

Клацнув засув. Він обернувся на звук, але нічого не сказав. Із глибини будинку долинув чоловічий голос.

— Хто там?

— Постоялець, — коротко відповіла вона. Черненко хотів щось додати, назвати своє ім’я, уточнити умови, але раптом відчув дивне напруження, ніби повітря в кімнаті стало важчим. Він не встиг нічого сказати…