Стара викопала з мерзлого снігу незнайомку, а потім помітила в неї в долоні дещо дивне

Завірюха прийшла надвечір, як приходить хижак: спершу тихо, крадькома, пробуючи повітря, а потім разом, усією білою зграєю. Галина Петрівна поверталася з далекого розпадка, де під старим виворотнем брала останній цього року корінь, і вже здалеку зрозуміла, що заблукати тут — раз плюнути. Сніг ішов не згори, а звідусіль, ніби саме небо сіло на землю й водило по ній долонями.

Стежку замело за лічені хвилини, і знахарка йшла по пам’яті, по тому знанню, що живе не в голові, а в ногах, коли кожен горбок, кожен пеньок за довгі роки стає ріднішим за власну долоню. Біля закруту замерзлої річки, там, де влітку стояв сірий від часу місток, а взимку вітер намітав високий замет, вона й натрапила на цей горб. Спершу подумала: хмизина, присипана снігом корч.

Обійшла б стороною, якби собака не смикнула. Стара Зірка, глуха вже на одне вухо, раптом стала як укопана, задерла морду й завила. Не загавкала на звіра, а саме завила — низько, тужно, як виють на покійника.

Галина Петрівна зупинилася. Серце, звикле за сімдесят із гаком років до всякого, йокнуло знайомою недоброю вагою. Вона розгребла рукавицею пухкий сніг там, куди вказував собака, і пальці її намацали не дерево.

Тканину. Мокру, крижану, дешеву тканину міської куртки, набиту снігом до кам’яної твердості. — Свят, свят! — прошепотіла вона й заходилася розгрібати швидше, відкидаючи пласти обома руками.

З-під снігу показалося обличчя. Молоде, жіноче, синювате, з памороззю на віях. Жінка лежала на боці, підтягнувши коліна до живота, як дитина в колисці, і сніг уже зарівняв її, готуючись укрити назавжди.

Знахарка зірвала рукавицю, притисла два пальці до шиї під важким пасмом змерзлого волосся. Довго тримала, не дихаючи й сама. І ось там, під самою шкірою, ледь відчутно, ніби остання крапля з бурульки, штовхнулася жилка.

Раз. І ще раз, по цілій вічності. — Жива! — видихнула Галина Петрівна, і пару з її дихання тут же підхопила хуртовина.

— Жива, мила, тільки не йди мені тут, чуєш? Не смій! — Вона спробувала підвести незнайомку, і тільки тоді помітила, що та щось тримає. Права рука жінки була притиснута до грудей і стиснута в кулак так, що не розтиснеш. Змерзлі пальці тримали намертво, ніби в них умістилася вся сила, що ще лишалася в тілі.

Знахарка не стала відбирати силоміць — гріх відбирати в того, хто на порозі. Вона обхопила закоцюбле тіло, зваливши його на себе, і, охнувши від ваги, побрела до чорної цятки своєї хати, що ледь вгадувалася крізь білу круговерть. Викликати допомогу в таку завірюху було неможливо: зв’язок урвався, дорогу до району замело. Лише біля самого порога, вже в сінях, при світлі гасової лампи, яку вона тримала на випадок обриву дротів, Галина Петрівна змогла розтиснути той кулак…