Свекруха розпорядилася моєю ікрою як своєю і наказала залишити її гостям, але я вирішила інакше

— Не стій у проході, Ірино! Ти мені світло заступаєш. Я тут, між іншим, для сім’ї стараюся.

Саме з цієї фрази почався суботній ранок у квартирі, за яку Ірина виплачувала іпотеку сім довгих років. Свекруха Раїса Павлівна хазяйнувала на чужій кухні з упевненістю рейдера на успішному заводі. На ній був пов’язаний Іринин улюблений фартух, який зараз натягнувся так сильно, що от-от мав луснути.

Свекруха люто мастила вершкове масло на скибки свіжого багета, розкидаючи крихти по ідеальній стільниці зі штучного каменю. Ірина мовчки сперлася плечем об одвірок. Вона терпіти не могла скандалів.

Її суперсилою завжди було вміння спостерігати, робити висновки й бити напевно. Зараз ситуація вимагала саме такого підходу. Квартира належала Ірині від першого до останнього цвяха в плінтусі.

Її чоловік Сергій прийшов на цю житлоплощу три роки тому з однією валізою, набором амбіцій і неймовірно активною мамою в комплекті. Сергій вважав себе творчою особистістю, перебував у перманентному пошуку себе й працював на перспективу. Перспектива зазвичай полягала в перегляді автомобільних пабліків на дивані, поки Ірина керувала відділом продажів у великій компанії.

Але справжнім стихійним лихом була рідня чоловіка. Раїса Павлівна свято вірила, що якщо її дорогоцінний Сергійко спить на ліжку дружини, то й уся квартира автоматично стає філією їхнього родового гнізда. Біля Ірининих ніг матеріалізувався Боцман, величезний мейн-кун із характером портового вантажника.

Кіт зневажливо примружив жовті очі на свекруху, утробно рикнув і демонстративно почав вилизувати лапу, показуючи своє ставлення до того, що відбувається. Боцман ненавидів чужих, особливо тих, хто голосно ляпав капцями. Ірина рівним, майже заколисливим тоном запитала:

— А з якого приводу бенкет? У нас наче календарних свят немає.

Свекруха зміряла невістку поглядом, сповненим поблажливої зверхності, ніби академік дивився на першокласника, який не зміг скласти два і два.

— А це як — з якого? Хлопці зараз приїдуть, Максимко й Антоша. Сергійко скучив за братами, покликав їх посидіти по-сімейному.

— Родинні зв’язки треба підтримувати, Ірино. Тобі цього не зрозуміти. Ти в нас усе в роботі, усе в паперах. Немає в тобі цієї широти душі.

Широта душі Сергія зазвичай виявлялася в тому, щоб скликати своїх братів-ледарів у квартиру дружини й нагодувати їх за її рахунок. Максим і Антон, двоє великовікових деверів, були ідеальними споживачами.

Максим вічно вплутувався в сумнівні стартапи, а Антон просто любив поїсти. У їхній картині світу брат вдало прилаштувався до багатої баби, а отже, з цього джерела можна пити сміливо й великими ковтками. Але сьогодні на кону було дещо більше, ніж просто нарізка ковбаси й сиру…