Сюрприз у закинутій лісовій хатині, що змусив жінку стати навколішки

— спитав він. — Ні, — відповіла вона. — Просто дуже втомилася дратуватися через дрібниці.

Кутик її рота здригнувся, зовсім трохи, лише на секунду. Павло це відразу помітив. Він узагалі, як виявилося, умів помічати такі важливі речі: не гучні, не яскраві, ті, які більшість людей зазвичай пропускає повз.

Вони разом зайшли в теплий дім. Агафія зняла куртку, повісила на гачок і підійшла до плити. Чайник був холодний: це була ще нічна вода, що лишилася з вечора.

Вона наповнила його свіжою водою й поставила на вогонь. Павло звично сів до дерев’яного столу. Знайшов газету, ту саму, привезену з лікарні, яку вже прочитав тричі.

Вона просто лежала під рукою і тому існувала. Він розгорнув її зі звичним шелестом. Звичка — вона і є звичка, від неї нікуди не дінешся.

Агафія подивилася на стару фотографію біля вікна. Потім перевела люблячий погляд на сина. Він сидів до неї впівоберта, дивився у вікно: туди, праворуч, за скло, на сніг, що падав.

Точно так само, як той дев’ятнадцятирічний хлопець на полиці. Тільки тепер вона точно знала, куди саме він дивиться — у бік вулиці. Тієї самої, яка колись вела з цього дому, а тепер, може, вела назад.

Чайник голосно засвистів: коротко, вимогливо, як людина, якій набридло довго чекати. Агафія квапливо зняла його з вогню. Взяла один кухоль, а потім узяла ще один.

Не один, а цілих два. Налила гарячий чай. Поставила один кухоль перед Павлом.

Поставила свій кухоль навпроти нього й сіла. Вони пили гарячий напій цілком мовчки. Чай скінчився дуже швидко.

Павло підвівся, обережно спираючись на здорову ногу, і підійшов до розпеченої плити. — Ще налити? — дбайливо спитав він. — Налий, — тихо сказала Агафія.

Він упевнено взяв гарячий чайник. Знайшов чисті кухлі сам, без жодної підказки. Налив чаю спершу їй, а потім уже собі.

Поставив чайник назад на підставку й сів. Це був дуже маленький жест. Дуже маленький, але безмежно важливий.

Просто доросла людина налила чай у чужому домі так, як наливають у своєму. Не питаючи, де що стоїть, бо він це вже знає. Агафія з усмішкою дивилася у свій кухоль.

За вікном перший сніг лежав дуже тихо й рівно. Темний ліс за ним стояв білий і цілком спокійний. І десь там, між соснами, дика вовчиця йшла своєю дорогою з вовченям, у якого цілком зажила лапа.

Агафія дбайливо тримала кухоль обома руками. Від нього йшло приємне тепло. На душі нарешті стало напрочуд спокійно.