Сюрприз, який записала прихована камера в моїй вітальні

Чоловік питально дивився на неї, і під цим здивованим і співчутливим поглядом Альбіна не витримала й розридалася. Вона зізналася Андрієві, що Олег поки що не зробив їй пропозиції, але має зробити її з дня на день, адже в них усе так добре. Але бувалий слідчий запідозрив, що вона думає про Олега краще, ніж він є насправді.

Уперше за весь час знайомства Андрієві стало шкода Альбіну. Тепер перед ним стояла не холодна й рішуча бізнес-леді, а розгублена, налякана, заплакана жінка в коротенькому домашньому халатику й із копицею недбало заколотого світлого волосся на голові. Чоловік зрозумів, що зараз вона справжня, така, яка є, глибоко нещасна, нікому не потрібна, вигадала собі любов, якої в неї немає.

Ця думка дала поштовх ще одній важливій версії, яка народилася в голові Андрія. Коли Альбіна заспокоїлася, Андрій почав установлювати камери. На це пішло близько чотирьох годин.

Але зате тепер уся квартира проглядалася як на долоні. Була вже глибока ніч, коли Альбіна покликала Андрія на кухню попити чаю. За годину почало світати, а вони все сиділи на кухні, і господиня квартири розповідала чоловікові про своє невлаштоване життя.

Уперше вона нічого не прикрашала, нікого не виправдовувала, а тільки гірко скаржилася на свою долю, у якій було багато хорошого, але ніколи не було найголовнішого — любові. «Мене ж ніхто ніколи не любив», — сумно всміхнувшись, сказала Альбіна. «Ні батьки, ні сестра, ні інші родичі».

«У моєму житті були тільки двоє людей, які були добрі до мене. Наш сімейний лікар і вчителька літератури». «А подруга, яка сказала тобі про камери?» — нагадав Андрій.

Альбіна зізналася, що з Оксаною вони дуже дружили ще з інституту. Але вже шість років вона живе за кордоном, у неї сім’я, троє дітей. Оксана завжди була рада подрузі, але коли вони спілкуються, Альбіна завжди відчуває свою ущербність.

Адже в Оксани все добре — щаслива сім’я, люблячий чоловік, а в Альбіни тільки успішний бізнес. «Бізнес — це добре», — сумно зітхнула Альбіна. «Але ж для жінки це не найголовніше, правда?» Андрій ствердно кивнув головою.

Уранці Альбіна провела Андрія й стала збиратися до офісу. Несподівано задзвонив телефон. Це була мама.

Альбіна глибоко вдихнула й прийняла виклик. Вона дуже здивувалася, почувши добрий голос матері. «Як справи, донечко?» — лагідно спитала мати. «Я тебе не розбудила?»

Альбіна всміхнулася. Турбота матері й звертання «донечко» зовсім не зворушили її. Уперше за все життя мама назвала її донечкою.

І це могло означати тільки одне — вона має зробити щось дуже важливе для своєї молодшої сестри. Найімовірніше, йдеться про великі гроші. Після вчорашньої розмови з Андрієм, коли Альбіна довго й докладно розповідала йому про свої образи на батьків і на життя, вона змогла подивитися на свою сім’ю збоку й уперше жахнулася тому життю, на яке її прирекли рідні.

У неї була одна-єдина, але дуже серйозна претензія до тата й мами. Вони не дали їй найголовнішого, найнеобхіднішого. Вони не дали їй того, що просто зобов’язані дати батьки своїм дітям. Вони не дали їй любові.

Але вчора Альбіна твердо вирішила, що не збирається нікого прощати. Нехай її вважають невдячною, жорстокою, несправедливою. Вона не хоче мати зі своєю мамою й сестрою нічого спільного.

А мати ніби відчула це й сьогодні раптом зателефонувала. Це було дивно й незбагненно.

— Усе гаразд, мамо, я вже не сплю, — спокійно відповіла Аля. — Як здоров’я?