Термін, якого не могло бути. Звичайне УЗД змусило лікарку зупинити прийом і попередити молоду жінку не повертатися додому

— Твій. Рот теж твій. А вуха — Таїсіїні, материні. Я твою матір сорок років знала, у неї такі самі були, трохи відстовбурчені.

Домна Прокопівна поклала дівчинку Мар’яні на груди й притримала її долонею.

— Він у ній є, доню. Половина. Я тобі брехати не стану. Із цією половиною вона житиме, і ти житимеш. Але половина — це не все. Друга половина твоя, від твоєї матері, від тих, хто був до неї. І ти поруч щодня. Що вкладеш, те й виросте.

Таїсія перестала плакати. Її лоб упирався Мар’яні під підборіддя, тепле дихання проникало крізь тонку сорочку. Мар’яна вперше роздивилася обличчя доньки цілком. Побачила не доказ і не повторення Стужевого обличчя, а дитину, яка нічого не вибирала й нікому нічого не була винна.

Того дня страх не зник. Він ще повертався, особливо вночі, коли палата стихала й риси дитини змінювалися в слабкому світлі. Але тепер поруч зі страхом з’явилося інше відчуття — упізнавання. Мар’яна розрізняла, як Тася морщить перенісся перед плачем, як шукає губами молоко, як заспокоюється від долоні на спині. Ці рухи належали не минулому й не Стужеву. Вони відбувалися зараз і кликали її брати участь.

Домна Прокопівна не обіцяла, що прийняти все буде легко. Її слова були про щоденну присутність Мар’яни поруч із донькою. Походження не скасовувало того, що дитині потрібні тепло, сон і материнські руки, а кожен наступний день складатиметься вже після тієї ночі.

Коли стара поїхала, Мар’яна ще довго тримала Тасю на грудях. Уперше від народження доньки їй не хотілося відвернутися. Вона зрозуміла слова про дві половини не як арифметику крові. Одна частина життя була нав’язана їм обом, але все подальше не мусило підкорятися тій ночі.

— Тася, — тихо промовила вона.

Домна Прокопівна відвернулася до вікна, даючи їй час.

Судовий розгляд почався у вересні. В одній справі поєднали два епізоди: заяву Мар’яни й історію Наїлі восьмирічної давнини. Наїля сама приїхала в область, привезла кадрову виписку з фальшивим обвинуваченням у крадіжці й погодилася пройти всі перевірки, які призначить слідство.

Аркадій Стужев не визнав жодного обвинувачення. У залі суду він тримався прямо й спокійно, ніби прийшов на затягнуті збори, де решта просто ще не розібралася в документах. Він говорив ввічливо, не підвищував голосу й називав Мар’яну донечкою. Після кількох повторень суддя зупинила його й веліла вживати ім’я потерпілої.

Захист будувався на простій версії. Молода жінка нібито злякалася наслідків власної зради й вигадала злочин. Раїса переписала журнал, щоб приховати свою професійну недбалість. Порожні ампули були звичайним сміттям, а сліди Стужев міг лишити будь-коли, бо постійно заходив до ветеринарної кімнати. Наїля, за словами захисту, вирішила звести старі рахунки після законного звільнення.

Цю версію повторювали різними словами, розбираючи кожен доказ окремо. Якщо дивитися лише на один запис, він міг бути помилкою. Одна ампула могла виявитися сміттям. Один збіг дат можна було назвати випадковістю. Але обвинувачення показувало не окремі предмети, а їхнє зчеплення.

Спершу представили документи на кобилу Стрілку. У день, коли на неї нібито списали седативний препарат, кінь перебував за шістсот кілометрів від заводу. Її перевезення підтверджували незалежні записи, підписи сторони, що приймала, і дати повернення. Тому дві ампули не могли бути використані для неї ні помилково, ні через забудькуватість…