Термін, якого не могло бути. Звичайне УЗД змусило лікарку зупинити прийом і попередити молоду жінку не повертатися додому

Потім фахівець із почеркознавства пояснив, чому підпис під списанням належить Стужеву. Збіглися сталі рухи, нахил і з’єднання літер. Раїса три години відповідала на перехресному допиті. Їй знову й знову пропонували визнати, що вона підмінила книгу з помсти чи заради вигоди. Вона не змінила жодної суттєвої деталі: отримала наказ переписати запис, злякалася за родину, підкорилася, а справжню книгу сховала.

Захист повертав її до тих самих дат із різними формулюваннями, намагаючись домогтися суперечності. Раїса не зображала безстрашності. Вона прямо визнала, що переписала журнал, бо боялася втратити дохід: чоловік пересувався у візку, а навчання двох дітей треба було оплачувати. Але страх пояснював її початкову покору, а не походження старого підпису, відсутність кобили й наказ замінити запис. Через три години ці факти лишилися тими самими.

Так само послідовно перевіряли історію Наїлі. Фальшивий кадровий запис існував вісім років і з’явився невдовзі після її спроби спокійно звільнитися. Її розповідь про чай, провал у пам’яті й подальше звинувачення не заміняла доказів у справі Мар’яни, але показувала другий самостійний епізод. Тому суд розглядав не загальний поголос про минуле Стужева, а дві окремі історії, кожну зі своїм ланцюжком підтверджень.

Після пологів суд призначив пряму генетичну експертизу. Попередня картина підтвердилася. Імовірність батьківства Аркадія Стужева перевищувала дев’яносто дев’ять цілих дев’яносто дев’ять сотих відсотка, і далі у висновку стояло ще кілька дев’яток. Тепер висновок не залежав від спорідненості з Микитою й не вимагав здогадок.

Стужев слухав висновок, не змінюючи виразу обличчя. Лише раз повернувся до Мар’яни. Вона сиділа поруч з адвокатом і дивилася не на нього, а на власні руки. Ці руки вже вміли витягати довгу нитку так, щоб вона не плуталася, і тримати шкіру, коли голка входила туго.

На шостий день до зали увійшла Регина Львівна. До того вона не відповідала ні на дзвінки сина, ні на запрошення Черемниха. Тепер її викликали як свідку. Вона була вдягнена просто, без прикрас, і здавалася меншою, ніж у великому домі на пагорбі.

Суддя роз’яснила їй право не давати показань проти чоловіка. Спитала, чи має вона намір скористатися цим правом. Регина Львівна мовчала так довго, що люди в залі почали переглядатися. Микита сидів у третьому ряду, подавшись уперед. Мар’яна чула, як хтось за спиною обережно перегорнув блокнот.

— Не маю наміру, — нарешті сказала Регина Львівна.

Вона говорила близько сорока хвилин. Спершу розповіла про вечір двадцять шостого квітня. Близько десятої години чоловік попросив вивести гостей надвір, бо Мар’яні стало зле й у домі потрібен спокій. Регина підкорилася, зайняла людей розмовами й не дозволила нікому повернутися по речі.

Через дві години вона піднялася нагору. У коридорі було темно, двері гостьової кімнати виявилися зачиненими. Регина постояла поруч, не постукала й спустилася вниз. Вона знала, що відбувається. Знала не тому, що побачила, а тому, що вже бачила такі двері раніше.

Потім вона назвала чотири жіночі імена. Чотири історії за двадцять шість років. Про кожну сказала коротко: де жінка працювала, коли зникла із заводу чи з дому, куди поїхала після чуток і звільнення. Вона не намагалася виставити себе рятівницею. Навпаки, пояснила, що щоразу допомагала чоловікові зберегти тишу — відводила людей, не ставила запитань, приймала зручну версію.

Голос у неї тремтів лише на початку. Потім став сухим і виразним.

— Чому ви мовчали? — спитала обвинувачка.

— Бо мені було куди мовчати. У мене були дім, син, гроші й становище. Я любила все це сильніше, ніж тих дівчат. Я не прошу мене розуміти. Я пояснюю…