Термін, якого не могло бути. Звичайне УЗД змусило лікарку зупинити прийом і попередити молоду жінку не повертатися додому

— Добре. Я тобі вірю, — сказала лікарка. — Тепер згадуй кожен день кінця квітня. Усе підряд, навіть те, що здається дурницею.

Мар’яна перебрала вголос коридор лікарні, знімну кімнату, повторну операцію Микити, п’ятихвилинний візит до нього. Дійшла до двадцять шостого.

— У свекра був день народження. Він забрав мене й повіз у село.

— Скільки було гостей?

— Близько тридцяти.

— Ти пила?

— Два ковтки вина. Потім мені стало спекотно, я вийшла. Повернулася. Мені подали чай.

— Хто?

— Не пам’ятаю. Сказали, що я бліда. А потім…

Вона замовкла. Її очі розфокусувалися, ніби вона намагалася роздивитися продовження того вечора в темному кутку кабінету.

— Потім я прокинулася вранці. Між чаєм і цим нічого немає. Зовсім. Вісім годин як відрізало.

Голос Зої Пантеліївни став сухим і діловим. Вона спитала, як Мар’яна почувалася вранці. Та відповіла: голова важка, у роті метал. Далі пішли запитання про сукню, колготки й синець на згині ліктя.

Мар’яна простягла ліву руку. Лікарка повернула її до світла. Синець давно зник, але на світлій шкірі ще можна було розрізнити цятку від проколу.

— Я думала, що зачепилася об щось.

— Об що?

— Не знаю.

Зоя Пантеліївна відпустила руку, підійшла до умивальника й довго мила чисті долоні, ретельно витираючи кожен палець. Майже сорок років тому вона вже бачила іншу дівчину, вісімнадцятирічну, яка крізь сльози твердила, що чоловіка в неї не було. Мати била її по щоках просто в кабінеті, а керівниця порадила молодій лікарці не втручатися в чужі справи.

Зоя Пантеліївна тоді промовчала. Дівчина народила, а через рік утопилася в річці. Ще за кілька років з’ясувалося, що батька дитини знали багато хто. Але ця людина була впливовою, і всім виявилося зручніше мовчати. За минулі десятиліття лікарка поховала чоловіка й сестру, виростила двох дітей, перенесла дві операції. Але обличчя тієї пацієнтки й свою фразу «не моя справа» вона пам’ятала всі сорок років.

— Я не ставлю тобі діагноз, — сказала вона, повернувшись до столу. — Такі речі доводять слідство й документи. Але я скажу, що думаю. У твій чай могли додати препарат. Є засоби, після яких людина кілька годин ходить, відповідає й виконує прості прохання, а потім не пам’ятає жодної хвилини.

— Ви хочете сказати, що мене…

— Я кажу тільки про факти. На п’ять із лишком тижнів не збігається термін. У потрібний час твій чоловік лежав після операції. У тебе є вісім зниклих годин і слід від проколу на руці. Окремо кожну обставину можна пояснити. Разом вони складаються в картину.

— Але хто? Там було тридцять людей.

— Ти не пам’ятаєш, хто дав чай. Не пам’ятаєш, хто повів тебе нагору. А прокинулася на другому поверсі будинку, де гості майже не ходили.

— Він мені замість батька. Він прийняв мене в родину, дав частку.

— От про частку ми ще поговоримо, — відповіла Мезенцева. — Можливо, це важливіше, ніж ти зараз думаєш.

Вона не стала заповнювати висновок. Якби запис з’явився в лікарняній системі, головний лікар, який приятелював зі Стужевим, отримав би його того ж дня.

— Нікому нічого не кажи, ні чоловікові, ні свекрусі. І тим паче Стужеву. Якщо ти повернешся й скажеш про термін, Микита вирішить, що ти його обманула. А його батько зрозуміє, що ти знаєш. Після цього твоя вагітність може дуже швидко закінчитися в хорошій приватній клініці. Усі тобі дуже співчуватимуть…