Точка неповернення: несподіваний фінал однієї жорсткої розмови за зачиненими дверима

До дванадцяти років Ліза не стала кращою на вроду, навпаки, підлітковий вік лише загострив її вади. Кутаста, незграбна в рухах, із короткою стрижкою, яку мама зробила, втомившись боротися з тонким волоссям, вона витяглася й стала вищою за всіх не лише дівчаток, а й хлопців у класі. Її довгі руки й ноги здавалися їй самій чужими, вона не знала, куди їх подіти, як правильно сісти чи стати, щоб не привертати до себе насмішкуватих поглядів. Звісно, хлопчаки не втрачали нагоди жорстоко пожартувати. Вони дражнили її «каланчею», «шваброю», «жердиною», щодня вигадуючи нові образливі прізвиська, які били точно в ціль, залишаючи в душі глибокі, криваві рани. Ліза стала замкнутою. Вона ніби сховалася в невидиму мушлю, ні з ким не товаришувала на перервах, завжди стояла осторонь, притискаючи до грудей підручники. Одразу після уроків вона поспішала додому, де на неї чекали єдині вірні друзі — книжки. У вигаданих світах Жуля Верна, Дюма й сестер Бронте не мало значення, якого кольору в тебе волосся і який у тебе зріст. Там цінувалися сміливість, шляхетність і щирість.

Справжня трагедія, що зламала останні дитячі ілюзії, розігралася в десятому класі. У школі намічався грандіозний новорічний вечір, до якого всі готувалися кілька місяців. Дівчата обговорювали вбрання, зачіски, перешіптувалися про те, хто кого запросить на повільний танець. Ліза потай теж мріяла про цей вечір. Улітку мама, назбиравши трохи грошей, купила їй гарну, струмливу сукню блідо-блакитного кольору. Але коли в день балу Ліза дістала її з шафи й спробувала вдягнути, виявилося, що за пів року вона знову виросла. Сукня безбожно тягнула в плечах, талія опинилася десь під грудьми, а поділ безглуздо відкривав гострі коліна. Відображення в дзеркалі було нещадним: звідти на неї дивився довготелесий, незграбний птах, що вбрався в чуже пір’я. Ліза зірвала з себе сукню, кинула її на підлогу й забилася в куток дивана.

— Ти чого вдома? Хіба вечір скасували? — здивовано спитала мама, прийшовши ввечері з роботи й струшуючи сніг із пальта. Вона побачила зім’яту сукню на підлозі й дочку, що згорнулася клубочком.

— Навіщо ти мене народила?! — крик Лізи був сповнений такого болю й розпачу, що мама здригнулася. — Щоб я мучилася все це прокляте життя?! Хлопці каланчею звуть, сміються вслід, на танці мене ніхто ніколи не запросить! Я потвора, мамо, розумієш, потвора! — вигукнула в страшній істериці Ліза, захлинаючись слізьми, які градом котилися по її блідому обличчю.

— Донечко, рідна моя, ну що ти таке кажеш, — мама кинулася до неї, намагаючись обійняти здригнуті плечі. — І в красивих людей не завжди життя складається щасливо, повір мені. Краса — це страшна сила, але вона часто приносить самі лише біди. Що ж поробиш, якщо так природа розпорядилася? Ми не вибираємо, якими народжуватися. Краса — це не найголовніше в людині, — намагалася заспокоїти Лізу мама, гладячи її по розкуйовдженому волоссю.

— А що головне?! Що?! — з викликом і злістю скинулася Ліза, відштовхуючи материнську руку. — Гроші? За гроші все можна купити, будь-який одяг, макіяж, навіть зовнішність переробити в хірургів! Тільки грошей у нас теж немає, ми рахуємо копійки до зарплати! Я ніколи не вийду заміж, ніколи, чуєш? І народжувати не буду! Не хочу, щоб моя донька теж була такою самою потворою, стояла біля дзеркала й плакала, і мучилася, як я зараз! — злилася Ліза, і в її голосі звучала непохитна юнацька категоричність.

— Закохуються у зовнішність, це правда, але люблять і цінують душу, характер, доброту, — з безмежним жалем і гіркотою сказала мама, опускаючись навколішки перед диваном.

— А в мене поганий характер, бабуся ж сама постійно казала! І ти мовчала! Хіба може бути добрий характер, якщо ти з дитинства нікому не подобаєшся, якщо з тебе сміються?…