Точка неповернення: несподіваний фінал одного розкішного святкування
Олексій переглянувся з дружиною. Марина кивнула: «Заходь».
Міша увійшов обережно, ніби до кімнати, де лежить хворий. Побачив сестру, усміхнену в обіймах чоловіка, і видихнув із полегшенням. «Ну, слава Богу».
«Ти знав?» — спитав Олексій. «Про ногу?»
«Від самого початку». Міша опустився в крісло. «Це я був тим пацаном, якого вона врятувала».
Повисла пауза.
«Мені було п’ять», — тихо вів далі він. «Я вибіг на дорогу за кішкою. Малий ідіот. Вантажівка. Я б не вижив, а вона…» Його голос здригнувся. «Вона штовхнула мене й потрапила під колеса замість мене».
Олексій подивився на дружину. «Чому ти ніколи не розповідала?»
«А що розповідати?» Вона знизала плечима. «Привіт. У мене немає ноги. Зате є живий брат. Дивна візитівка».
«Нормальна», — заперечив Олексій. «Героїчна навіть».
«Мужик, ти кремінь», — сказав Міша, дивлячись на швагра з повагою. «Я, чесно, думав…»
«Що я втечу?»
Міша кивнув.
«Ну ти даєш», — Олексій похитав головою. «За кого ви мене маєте?»
Він обійняв Марину міцніше. «Ця жінка — моя дружина. Мені байдуже, скільки в неї ніг. Хоч три, хоч жодної. Я її люблю. Крапка».
Марина уткнулася йому в плече. Міша непомітно витер очі.
«Піду мамі скажу, що все нормально», — пробурмотів він. «А то вона там заспокійливе п’є літрами».
Він підвівся, дійшов до дверей і обернувся. «Льоха».
«М?»
«Дякую».
І вийшов.
Сніданок був дивний. Гості натягнуто всміхалися, не знаючи, як поводитися. Зінаїда Павлівна дивилася на невістку новими очима. Не з настороженістю, як раніше, а з якоюсь пошаною.
«Марино», — звернулася вона. «Ти… тобі каву чорну чи з молоком?»
«З молоком, дякую».
Свекруха налила їй кави з усією пошаною, на яку була здатна. Людмила Петрівна сиділа поруч із донькою, тримаючи її за руку. В її очах стояли сльози.
«Доню», — шепотіла вона. «Пробач мені. Я мала б… Я не вгледіла тоді».
«Мамо, годі», — м’яко сказала Марина. «Минуло дев’ятнадцять років, ти не винна».
«Але якби я була поруч…»..
