Точка неповернення: несподіваний фінал одного розкішного святкування
«Я не така, як інші жінки».
«Правильно». Він відсторонився, зазираючи їй у вічі. «Ти краща».
Марина дивилася на нього крізь сльози. Цього не могло бути. Це сон. Зараз вона прокинеться, і все буде як завжди: страх, сором, самотність.
Олексій узяв її руку й підніс до губ.
«Пам’ятаєш, що Мішко сказав на весіллі? “Найсильніша людина, яку я знаю”. Тепер я розумію чому». Він помовчав. «Знаєш, у що я закохався насамперед?»
Вона похитала головою.
«У твої очі. У них завжди був якийсь смуток. Глибокий. Я не розумів, звідки він. Думав, минулі стосунки, може, якась травма». Він усміхнувся. «Ну, у певному сенсі так і є».
Марина мимоволі всміхнулася крізь сльози.
«Я хотів захистити тебе», — вів далі він. «Зробити щасливою. Щоб цей смуток зник. І я досі цього хочу. Ще сильніше, ніж раніше».
Він обережно відкинув ковдру, подивився на її ногу. На справжню, теплу, і на протез — холодний пластик із кріпленнями.
«Можна?» — спитав тихо.
Марина не відразу зрозуміла, про що він. А коли зрозуміла, завмерла. Він нахилився й поцілував протез. Просто туди, де пластик з’єднувався зі шкірою.
«Ця нога, — сказав він, — врятувала життя людині. Твоєму братові. І тому я любитиму її. Так само, як тебе. Усю. Цілком».
Марина розридалася. Не від болю, не від страху. Від щастя. Від полегшення. Від того, що дев’ятнадцять років вона ховала в собі цей тягар, і ось, нарешті, хтось зняв його з її плечей.
Олексій обійняв її й тримав, поки вона плакала. Гладив по волоссю, шепотів щось заспокійливе.
«Ти більше не сама», — казав він. «Чуєш? Більше ніколи не сама».
За вікном світало. Ніч, що почалася кошмаром, закінчувалася тихим, спокійним ранком.
Вони лежали поруч. Не як коханці в першу шлюбну ніч, а як двоє людей, які щойно пройшли крізь бурю й вибралися на берег. Втомлені, але живі.
«Льош», — тихо сказала Марина.
«М?»
«Тобі справді… не гидко? Чесно?»
«Ну…» — вона запнулася. «Протез? Кукса? Це ж… не дуже красиво».
Олексій сів на ліжку. Його обличчя стало серйозним.
«Марино Сергіївно Воронова», — сказав він урочисто. «Слухай мене уважно, бо я повторю це стільки разів, скільки буде треба. Хоч мільйон».
Він узяв її за руку.
«Ти найгарніша жінка, яку я знаю. Не попри протез. Не всупереч йому. А разом із ним. Бо він — частина тебе. Частина твоєї історії. Тієї історії, яка зробила тебе тією, кого я люблю».
Марина дивилася на нього широко розплющеними очима.
«Якби того дня ти не кинулася рятувати брата, — вів далі він, — ти була б іншою людиною. Може, не такою сильною, не такою доброю, не з тими очима, в які я закохався. Розумієш?»
Вона кивнула, не в силі говорити.
«Тож годі». Він торкнувся її щоки. «Годі ховатися. Годі боятися. Ти ж тепер зі мною, а я нікуди не дінуся».
Марина потягнулася до нього й поцілувала. Уперше за цю ніч, по-справжньому, без страху, без напруження.
Близько дев’ятої ранку пролунав обережний стукіт у двері.
«Ребята!» — голос Міші. «Ви живі там?»
