Травень 1953 року. 6 підлітків утекли з колонії до лісу. Повернувся лише один. Повністю сивий. Те, що він розповів, засекретили на 70 років

Просто зник. На тому місці лише дерева, мох, тіні. Ночували там само, біля болота.

Дітися нікуди. Багаття розвели величезне, підкидали дрова, не шкодуючи. Сірники ще були, але ми їх берегли.

Невідомо, скільки ще часу доведеться провести в цьому пеклі. Вирішили чергувати по двоє, так безпечніше. Першими я і Павло, потім Василь та Іван.

Сиділи біля вогню, вдивлялися в темряву. Павло шепотів: «Що це за хрінь така? Хто він? Звідки?» Я знизав плечима.

Знав одне слово, яке бабуся казала, коли розповідала про лісову нечисть, але написати його боявся. Ніби від цього воно стане реальнішим. Близько першої ночі Павло штовхнув мене в бік.

«Дивися». На другому боці багаття стояв Василь. Стояв на весь зріст, втупившись у ліс.

Очі порожні, мертві. Той самий погляд, що був в Андрія перед тим, як він пішов. «Василю!» — гукнув Павло.

«Ти чого?» Василь не відповів, усміхнувся мрійливо й пішов. Павло схопився, кинувся за ним. Я слідом.

Наздогнали на краю галявини, схопили за руки. Василь не пручався, просто сказав спокійно: «Не ходи за мною. Він не любить, коли заважають. Він тільки мене покликав. Мене одного».

Ми відсахнулися від цих слів. На секунду послабили хватку, і він вирвався. Пішов у темряву.

Ми чули його кроки. Щораз тихіше й тихіше. Потім нічого.

А потім сміх. Тихий, вдоволений сміх звідкись із глибини лісу. Хрипкий, булькаючий.

Ніби хтось давиться від задоволення. Потім і сміх стих. Нас залишилося троє…👉Продовження, натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇