Травень 1953 року. 6 підлітків утекли з колонії до лісу. Повернувся лише один. Повністю сивий. Те, що він розповів, засекретили на 70 років

Я, Павло, Іван. Чотири дні в лісі, і трьох уже немає. Іван після тієї ночі перестав скиглити.

Став тихий, відсторонений. Сидів, гойдався, бурмотів щось собі під ніс. Іноді всміхався невпопад.

На запитання не відповідав. Павло теж здавав. Злість пішла.

Залишилися тільки втома й страх. Ми майже не розмовляли. Сил не було.

Та й про що говорити. Ішли кудись, самі не знаючи, куди. Ліс навколо був однаковий.

Дерева, мох, каміння. Жодних орієнтирів. Жодних прикмет.

Їжі не було вже три дні. Пили воду з калюж. Жували молоду хвою.

Хвоя гидка. Але хоч щось. Надвечір знайшли якусь нору під виворотнем.

Забилися туди. Багаття не розводили. Сірники берегли.

Дрова були сирі. Ми просто лежали в темряві, притиснувшись одне до одного. Я дивився на ліс крізь щілину між корінням.

І побачив його знову. Стояв близько, метрів за п’ять. Той самий чоловік.

Кожух, шапка, борода. Тільки тепер я розгледів більше. Усмішка його була.

Неправильна. Надто багато зубів. І очі.

Очі нелюдські. Жовті. Світилися в темряві, як у звіра.

Він не зводив із мене погляду. Шкірився. Знав, що я його бачу.

Потім приклав палець до губ. Тихо, мовляв. І розчинився в темряві.

На п’яту ніч ми втратили Івана. Він не втік, як інші. Він просто встав посеред ночі…👉Продовження, натисніть кнопку «Далі» під рекламою👇👇👇